Буремні події Революції гідності вже стали історією творення, як нам здавалося, нової країни. Тисячі людей, чесних та вольових, голіруч йшли назустріч озброєним міліціянтам. За дерев’яними щитами ховалися душі, сповнені віри і любові до України. На жаль, дожили не всі. Список героїв Небесної Сотні поповнювався новими іменами щогодини. Розстріляні за наказом Януковича патріоти падали на замерзлу землю, проливаючи багряну кров за гідне життя.
Нині родини героїв залишилися сам на сам зі своїми проблемами. Про рідних серцю людей, чия підтримка і добре слово такі необхідні, нагадують лише світлі спогади і фотопортрет на столі. Навіть пам’ятника на могилі, біля якого можна поплакати, немає, бо знайшлися на цьому світі люди, які заробляють гроші на чужих сльозах…

Тато був нашим Святим Миколаєм
Оксана Саліванчук — донька загиблого героя-майданівця Миколи Степановича Дзявульського із Шепетівки. Про цю людину можна довго розповідати, а ще більше – захоплюватися. Громадський активіст, учитель географії та біології, любив подорожувати, вивчав історію і завжди по-своєму переповідав її учням.
— Коли в ніч з 21 на 22 листопада у Києві по-звірячому побили студентів, тато не зміг всидіти вдома. Він твердо вирішив їхати, і разом з такими ж однодумцями вирушив на Майдан, — пригадує Оксана. — Батько став координатором Шепетівської міської громадської організації ВГО «Майдан». Додому приїжджав лише на кілька днів, і одразу ж рвався повернутися, бо там, казав, його місце. Пригадую слова батька: «Хто, як не ми? Коли, як не зараз?»
У родині Дзявульських здавна була сімейна традиція. Щороку дев’ятнадцятого грудня, на День Святого Миколая, Микола Степанович приїздив до своєї доньки та онучки у Львів, де вони мешкають. Разом проводили святкові дні: відвідували театри, виставки, прогулювалися містом. Навіть того 2013 року батько не порушив своєї обіцянки – приїхав, щоправда, змарнілий, хворий, з високою температурою. Оксана розповіла, що вони з дочкою називали дідуся «своїм Святим Миколаєм».
«В той святковий день татко вже нікуди не йшов – був у нас вдома. Сил ні на що не вистачало. Ми з мамою казали йому, щоб залишився, підлікувався трохи, але ж він не слухав, поїхав на Майдан», — з сумом пригадує донька.
Кволий, але мужній, він не ховався за спинами побратимів. Близько дев’ятої години ранку, витягуючи поранених хлопців із барикад біля Жовтневого пала- цу, Микола Дзявульський загинув від кулі снайпера, який влучив у самісіньке серце. Того дня світ зупинився і для нього, і для його родини.
Пам’ятник як вдячність за відвагу
Наприкінці травня 2014 року в місті Ірпінь Київської області разом зібралися родичі героїв Небесної Сотні. Зустріч організували психологи, аби допомогти кожній родині пережити втрату рідних.
— Ми знайомилися одне з одним, розповідали кожен свою історію, таким чином намагалися виходити зі стресового стану. Я ще тоді помітила, що кожна розповідь схожа на попередню. Тобто усі ті люди, які були на Майдані — справді однодумці.
Саме під час цієї зустрічі до родин загиблих приїхала Наталія Гальченко, яка представилася підприємцем і висловила бажання виготовити для усіх загиблих героїв пам’ятники – безкоштовно. Люб’язно надала свої реквізити, номер телефону. Вже під час наступної зустрічі, як розповідає Оксана Саліванчук, Наталія повідомила, що безкоштовно виготовити пам’ятники не вдасться, адже загиблих багато, але вона може надати знижку — п’ятнадцять тисяч гривень за кожен надгробок. Люди погодилися, адже жінка запевняла, що вона знає, якими вони повинні бути для людей, що віддали свої життя за Україну.
У серпні 2014 року Оксана разом зі своєю мамою запросили Наталію Гальченко в Шепетівку, аби обговорити проект пам’ятника для Миколи Дзявульського. Жінка приїхала наступного ж дня. Після узгодження усіх деталей склали проект. Договір на виконання роботи не підписували, адже Оксана з мамою повірили на слово, що підприємство ПП Гончаренко, директором якого є чоловік Наталії, виконає свою роботу швидко та якісно і ніяких проблем не виникне. Насамкінець жінка попросила заплатити передоплату в розмірі сімдесят відсотків від вартості пам’ятника, хоча розрахунків за його виготовлення вона ще не мала. На той час у родини було лише 16 тисяч гривень, тому саме цю суму вони й передали як аванс.
Пізніше Наталія Гальченко зателефонувавши повідомила, що підрахувала кошторис й доплатити потрібно ще майже шістдесят тисяч гривень. Родина, звісно, назбирала певну суму і в листопаді минулого року заплатили ще 53 тисячі 800 гривень. Незважаючи на те, що Оксана щоразу наполягала на укладанні договору про передачу коштів за виконання робіт, Наталія погоджувалася, але згодом вигадувала якусь відмовку, щоб цього не робити.
«До нового 2015 року на місці пам’ятника робітники ПП Гончаренко зробили бетонну заливку, і вже з цього розпочалися усі наші проблеми. Люди, які розуміються на справі, нам говорили, що заливка зроблена неправильно, адже там немає необхідного укріплення і, зрештою, вона не витримає ваги пам’ятника, — веде далі донька загиблого героя. – Ми просили, щоб майстри зробили так, як треба, на що Наталія відповідала, що вона знає, як робити, а тому і переробляти не буде. Також виявилося, що фундамент під огорожу могили нерівний, похибка складала аж шість сантиметрів між сторонами. Ми знову зажадали, щоб і цей дефект виправили. За попередніми домовленостями, пам’ятник планували встановити до річниці загибелі батька на Майдані —   20 лютого 2015 року. Але після нового року Наталія не виходила на зв’язок, не брала слухавку, а коли й розмовляла зі мною, то казала, що через погані погодні умови пам’ятник встановлювати не можна. Такими відмовками термін встановлення перенесли до Пасхи».
На свята Оксана приїхала до Шепетівки, та зустрітися з Наталею вона не змогла — жінка ігнорувала її телефонні дзвінки, а коли після свята все ж таки передзвонила, то знову попросила перенести строки встановлення надгробка — на 20 травня. Ситуація з відключеним телефоном повторилася і цього разу.
Оксані врешті-решт увірвався терпець. Вона попередила Наталію Гальченко, щоб до 20 червня робота була виконана. Після цієї розмови справа зрушилася з місця. Художнику фірми замовили портрет на тильному боці пам’ятника: Микола Степанович у повний зріст на фоні Карпат, які він дуже любив. Здавалося, що тепер все гаразд, і чорно-білий варіант був таким, яким замовники хотіли його бачити. Проте під час презентації фрагментів надгробка малюнок у кольорі виявився інакшим.

— Я була шокована побаченим. Складалося враження, що малюнок виконував учень, а не професійний художник. За словами спеціалістів, які оглядали зроблені елементи надгробка, граніт використали навіть не третього сорту, а звичайні відходи. А Наталія, окрім непрофесійної роботи, дозволяла собі кричати на мою маму, проганяла її з кладовища. Звичайно, такого пам’ятника встановити ми не дозволили, — обурюється донька загиблого активіста.
За кілька днів Оксана приїхала в Шепетівку і разом з матір’ю та кількома друзями вирушили в село Стрижівка Коростишівського району Житомирської області, щоб відшукати директора підприємства. Знайти Наталію допоміг сільський голова, який підтвердив її репутацію: «Хто зв’язується з Гальченко — мають лише сльози».
Наталія була на підприємстві. Побачивши на власні очі пам’ятник, який хотіли встановити на могилі батька, Оксана Саліванчук розплакалася від розпачу. В ході розмови з’ясували, що малюнок, який повинен був нагадувати про батька і про те, що він любив, зіпсувала невістка Наталії Гальченко, яка не є професійним художником.
Ні грошей, ні пам’ятника
Після побаченого Оксана вирішила забрати кошти. Наталія відмовилася їх повертати, мовляв, доведе цю справу до кінця і виправить те, що не сподобалося замовникам. Оксана спромоглася врешті взяти касовий чек про внесену суму у 53 тисячі 800 гривень і кошторис, де прописані витрати на матеріали. Практично кожен пункт був перевищений у кілька разів.
Того дня, коли запланували встановлення пам’ятника, Наталія знову подзвонила і слізно попрохала перенести дату на кілька днів, мовляв вона у лікарні і не може зараз цього зробити. Оксана погодилася.
«Робітники приїхали, привезли надбиті деталі, а надгробний хрест, замість того, щоб бути витонченим, здавалося, був обрубаний сокирою. Після побаченого я зрозуміла, що далі діла не буде, — каже Оксана Саліванчук. — Встановивши кілька елементів надгробка, Наталія знову зникла. В серпні я написала заяву до Шепетівської міліції з проханням розглянути цю справу, бо ж маю на меті повернути кошти. Але, окрім листа про направлення даної заяви у Коростишівське відділення міліції, ніякої відповіді більше не надходило».
На жаль, ситуація, що трапилася з рідними Миколи Дзявульського — не виняток. Зокрема, за словами Оксани Саліванчук, Наталія ошукала родину Шилінгів з Дрогобича на 85 тисяч гривень. З неї жінка одразу взяла гроші за повну вартість пам’ятника, натомість не зробила нічого.
Родині Мазурів, про проблеми якої ми писали в газеті за 16 грудня 2014 року, пощастило більше, їм вдалося повернути свої кошти.
Сім’ї Шеремет, Мельничуків та Пліханових — також знервовані і невдоволені, бо робота виконана неякісно, а гроші заплатили чималі.
... Коли приїхали телевізійники, Наталія Гальченко як відрубала, що розмовляти з ними не збирається і зачинила двері. На мій телефонний дзвінок жінка відповіла і запевняла, що на неї звели наклеп.
— Мені вже ця історія набридла і не дає нормально жити. Я виконала свою роботу добре, це Дзявульським щось не подобається. Деталі пам’ятника були цілими, а вони їх побили (!), а тепер висувають до мене якісь претензії. Надгробок стоїть у цеху замотаний плівкою – нехай забирають, бо гроші я не віддаватиму, — заявила Наталія.
Що ж, про міру і глибину неправоти «скульпторки» не мені судити. Шкода лише, що світлу пам’ять про людей, які героїчно загинули, тривожать ось такими неподобствами. Вони ж бо на це не заслужили…