...Мамо, мамо! Я пам'ятаю руки твої з тієї хвилини, як я став усвідомлювати себе на світі. За літо їх завжди вкривала засмага, вона вже не сходила і взимку,— вона була така ніжна, рівна, тільки ледь-ледь темніша на жилочках. А може, вони були й грубіші, руки твої,— адже їм стільки випало робити в житті,— але вони завжди здавались мені такими ніжними, і я так любив цілувати їх у темні жилочки.

Так, з тієї самої хвилини, як я став себе тямити, і до останнього моменту, коли ти в знемозі, тихо, в останній раз поклала мені голову на груди, проводжаючи в тяжку путь життя, я завжди пам'ятаю руки твої в роботі. Я пригадую, як вони снувались у мильній піні, перучи мої простирадла, коли ці простирадла були ще такі малі, що нагадували пелюшки, і пригадую, як ти в кожушку зимою несла відра на коромислі, поклавши спереду на коромисло маленьку руку в рукавичці, сама така маленька й пухнаста, як рукавичка. Я бачу твої трохи потовщені в суглобах пальці на букварі, і я повторюю за тобою: "бе-а — ба ба-ба". Я бачу, як сильною рукою своєю ти підводиш серпа під жито, зламане жменею іншої руки просто на серп, бачу невловне блищання серпа і потім цей миттєвий, плавний, такий жіночий рух руки й серпа, який відкидає колосся жмутом, щоб не поламати стеблин. Я пам'ятаю твої руки, негнучкі, червоні, задубілі від холодної води в ополонці, де ти полоскала білизну, коли ми жили самі,— здавалося, зовсім самі на світі, і пам'ятаю, як непомітно могли руки твої витягти скалку з пальця сина і як вони вмить просилювали нитку в голку, коли ти шила й співала — співала тільки для себе й для мене. Бо нема нічого в світі, чого б не зуміли руки твої, що було б їм не під силу, чим би вони погребували! Я бачив, як вони місили глину з коров'ячими кізяками, щоб мастити хату, і бачив я руку твою, що визирала з шовку, з перснем на пальці, коли ти піднесла склянку з червоним молдовським вином. Але найбільше за все, на віки вічні запам'ятав я, як ніжно пестили вони, руки твої, трохи шорсткі й такі теплі та прохолодні, моє волосся, і шию, і груди, коли я напівпритомний лежав у ліжку. І коли лишень я розплющував очі, ти була біля мене, і нічник світився в кімнаті, і ти дивилася на мене запалими очима, немовби з пітьми, сама вся тиха, ясна, ніби в ризах. Я цілую чисті, святі руки твої!

Ти вирядила на війну синів,— якщо не ти, то інша, така сама, як ти,— деяких ти вже не діждешся довіку, а коли ця чаша обминула тебе, то вона не обминула іншу, таку саму, як ти. Але, якщо і в дні війни в людей є шматок хліба і є одежа на тілі, і якщо стоять скирти в полі, і мчать по рейках поїзди, і вишні цвітуть у саду, і полум'я бурхає в домні, і чиясь незрима сила підіймає воїна з землі чи з постелі, коли він хворий або поранений,— все це зробили руки матері моєї — моєї, і його, і його.

Обернись і ти, мій друже, обернись, як і я, і скажи, кого ти кривдив у своєму житті більше, ніж матір,— хіба не від мене, не від тебе, не від нього або не від наших невдач, помилок чи не від горя нашого сивіють наші матері! Але ж прийде час, коли нестерпним докором серцю обернеться все це біля материнської могили.

Мамо, мамо!.. Прости мені, бо ти одна, тільки ти одна в світі можеш прощати, поклади на голову руки, як у дитинстві, і прости...