В пам'ять загиблого на Луганщині вінничанина Євгенія Пікуса відкрито меморіальну дошку

Двоє братів-близнюків із Вінниці, Євгеній та Михайло Пікуси, наслідуючи приклад батька, пішли військовою стезею: закінчили Хмельницьку національну академію Держприкордонслужби України імені Богдана Хмельницького й сумлінно несли службу, охороняючи рубежі держави. З настанням бойових дій на сході в числі перших стали на захист Батьківщини.

…Підполковник Євген Пікус виконував бойове завдання у пункті пропуску «Красна Талівка». Неодноразово завдяки його вмілому керівництву прикордонники успішно відбивали атаки ворога. Бійці завжди рівнялися на свого мужнього командира. Врятував життя двом офіцерам: коли їхня автівка підірвалася на фугасі, важкопоранених він виніс їх із вогню…
...Наказ про нагородження Євгена Пікуса медаллю «За військову службу Україні» Президент підписав 21 серпня, а за чотири дні героя не стало.  Того фатального
25 серпня прикордонники зупинили диверсійно-розвідувальну групу. Бій тривав дві з половиною години. Терористи нещадно обстрілювали позицію наших бійців з мінометів, БТМ, БМП. Сипалися реактивні снаряди з бойових вертольотів МІ-24 збройних сил РФ… У бою загинули чотири прикордонники. Прорив через кордон не відбувся. …Підступна куля влучила 35-річному Євгену Пікусу в скроню, ще дві, певно, бронебійні, у бронежилет.  Орденом «За мужність» III ступеня його нагородили посмертно.
У день визволення області від німецько-фашистських загарбників на фасаді Вінницької загальноосвітньої школи-гімназії № 30 імені Тараса Шевченка (саме у ній вчився) встановили меморіальну дошку лицарю. Власне відкриттю передував урочистий мітинг-реквієм. Вшанувати героя й низько вклонитися його батькам зійшлося-з’їхалося чимало люду: працівники академії Держприкордонслужби України на чолі з т. в. о. ректора Олегом Шинкаруком, представники адміністрації Держприкордонслужби України, керівники міста, пересічні вінничани, друзі, рідні, вчителі, школярі.
…Вони дивилися один на одного. Один — з меморіальної дошки, інший — крізь щільну пелену сліз. Однаковісінькі обличчя, однакові погляди. Михайло відкривав дошку брата разом з двома його племінниками. А потім став навколішки і… дуже плакав. Плакали батьки, сестра, усі довкола, здається, навіть плакала кожна квіточка з того моря квітів, що їх принесли того дня славному сину України, тому, хто пожертвував своїм сьогодні заради нашого завтра.
Тепер щоднини від зустрічатиме школярів та вчителів і мовчазним нагадуванням про свій подвиг спонукатиме до гідних вчинків.