Минулого четверга кам’янецька земля прийняла в своє лоно ще одного захисника Вітчизни — Руслана Коношенка. Поховали його з усіма військовими почестями на Алеї слави міського кладовища поруч із чотирма героями-кам’янчанами, які теж віддали життя, захищаючи цілісність і незалежність України від російського агресора. 

   …Нещодавно йому виповнилося лише 32. Ще б жити і жити, ростити, виховувати, тішитися трьома діточками: найстаршому Максиму — 9 років, середульшому Олексію — 5 та Каринці лише один рочок. Не судилося.
Коли у вересні минулого року Руслан отримав повістку з військкомату, не задумуючись, пішов проходити медичну комісію.
— У тому справа, що діти повинні жити в незалежній країні, під мирним небом, до того ж, як я можу відсиджуватися, коли мої друзі і ровесники там, на сході воюють з агресором, а я під час строкової служби в морфлоті професійно оволодів кулеметом, так що досвід маю, — відповідав на пропозиції рідних і знайомих не йти до війська.
— Руслан був справжнім патріотом, мав свій власний високий поріг відповідальності та честі, який і не давав йому змоги стояти осторонь й спостерігати за подіями, що відбувалися на сході країни, — говорить про свого земляка, а відтак бойового побратима, з кот-рим служив з дня мобілізації, — кам’янчанин Максим Юрченко.
Ще один боєць із позивним «Флай» приїхав із Старокостянтинова, аби провести бойового побратима в останню путь. Він згадує, що вже з перших хвилин знайомства у Житомирі, де вони після мобілізації проходили військовий вишкіл, а відтак у складі 90 окремого аеромобільного десантного батальйону 81 аеромобільної бригади були в зоні АТО, обороняли Донецький аеропорт, вразила рішучість, сміливість, знання справи, загострене відчуття справедливості Руслана. А водночас — оптимізм і романтика, за що й отримав позивний «Поет». Про те, як мужньо та професійно, до останнього виконував бойові завдання кулеметник Руслан Коношенко під час оборони летовища, розповідав ще один його товариш, заступник командира взводу за позивним «Лисий», який теж був на похоронах героя. Сепаратисти ніяк не могли змиритися з тим, що українські воїни, незважаючи на нерівні сили, не здавалися, утримували стратегічний об’єкт. Вони безперервно його штурмували, використовуючи «Гради», крупнокаліберні кулемети, гаубиці. Та все марно. Тоді ворог вирішив повністю підірвати приміщення терміналу, в якому перебували понад п’ятдесят воїнів, використавши для цього тонни вибухівки. Це було 20 січня. Серед тих, хто опинився під багатотонними залізобетонними завалами, був і наш земляк Руслан Коношенко.
Практично, до березня його ім’я значилося в списках полонених і в родини жевріла надія, що він повернеться живим. Але коли в морг однієї з дніпропетровських лікарень наприкінці березня привезли тіла 22 загиблих, які наші полонені дістали з-під завалів терміналу летовища, то серед них впізнали і Руслана. За татуюванням на руці та візитною карткою кам’янецького волонтера, що була в кишені.
…Прощалися з Героєм у гарнізонному Будинку офіцерів. Відтак сотні кам’янчан провели його в останню путь. Посмертно Руслана Коношенка нагороджено відзнакою міського голови «За заслуги перед міською громадою».