Парк… Чути плач дитини, яка сидить на асфальті навколішки, мабуть, зашпорталась. Вітер роздмухує шарфик, одна рукавичка відлетіла вперед, з оченят капають сльози. Своїм плачем привертає увагу перехожих, які гуляють поруч з дітьми, внуками. На плач дитини біжить батько, струшує пилинки з курточки, штанят, притискає до грудей дитя-кровинку і несе на руках до мами Люби, яка сидить на лавочці.

Я з онучкою сідаю трішки далі. Не хочу тривожити ідилію цієї молодої родини, але спостерігаю за ними, бо вони випускники коледжу культури і мистецтв, знаю їх, навчала. Молоді люди жваво розмовляли, посміхалися одне одному, водили парком за ручку свою крихітку, мабуть, їй півтора року. Вона міцно тримала їх за руки, немов хотіла пройти разом із ними отак усе життя. Сидіти було холодно, я піднялася, і ми пішли Соборною вгору. Пройшовши декілька кроків чую: хтось вітається. Дивлюся Люба іде, не поспішаючи, а поруч Сергій несе на плечах свою крихітку, яка з висоти дивиться на мене цікавими оченятами. Розмовляємо про все: життя, труднощі, дитячі перші кроки, згадуємо студентські роки. За їхніми словами, ті роки були найкращими Молода сім’я пішла вперед. Дивлюся їм услід і бачу, як Сергій, невисокого зросту, худорлявий гордо несе свою дитину.
А через дуже короткий час – війна, яка нищить, валить, трощить усе: дерева, землю, будинки, історичні пам’ятки, а ще найдорожче – Людей.
Сергій Корольчук ще у 2019 році підписав контракт, пішов служити до війська… Народився він на Білогірщині у 1988 році. Після школи навчався у нашому Кам’янець-Подільському коледжі культури і мистецтв, згодом продовжив навчатися в Рівненському педагогічному університеті. Повернувся в коледж викладачем, працював також у Кам’янець-Подільському університеті ім. І.І. Огієнка.
Уже з перших днів війни був на передовій. Скромний, розумний, людяний музикант мав неабияку силу волі, мужність… Він був надзвичайно талановитим, керував оркестром народних інструментів, від руки писав партії для цілого оркестру. Колеги поважали, а студенти любили.
Сергій загинув під Черніговом. Ця звістка потрясла усіх: побратимів, друзів, рідних і нас, колег, викладачів. На заклик директора Сергія Володимировича Нижника допомогти родині загиблого відгукнулися усі. В суботу 26.03.2022 р. колеги від закладу поїхали в Віньківці, щоб провести в останню дорогу бійця-захисника, студента, сина, батька, чоловіка. Жителі селищної ради проводжали Сергія з болем у серці, квітами, стоячи на колінах.
Не хочеться вірити в те, що його дівчинка буде вести за ручку тільки маму до могили рідного батька. Але він загинув, щоб вона спала спокійно, як і тисячі…тисячі дітей та людей.
Бачу постать Сергія з дитям на плечах і чую його музичні акорди…