Учора чергувала у школі, в якій організовано пункт евакуації. Мій день минув швидко, але я плакала не знаю скільки разів. Горя в очах людей, яких я бачила, було так багато, що його не вистачає сил передати...
Запали у серце люди... великі родини з дітьми і старенькими, сім’ї з дітьми, мами з дітьми, старенькі пари з Донецької, Луганської, Харківської, Київської областей... Вугледар, Ізюм, Охтирка, Маріуполь... Люди з великим болем в очах, з такою глибокою прірвою від щасливого життя, що дна її не видно, але з якимись вибудуваними власноруч кладочками, маленькими місточками і надією, що повернуться в своє життя.
Вони терпляче вистоювали черги, щоб отримати талончики, а потім – щоб отримати допомогу продуктами, засобами гігієни, одягом...
Вони врятували життя, але втратили, залишили за тисячі кілометрів те, чим жили всі роки.
...Молода мама з маленьким сином, розгублена жінка, старенька пара (ровесники моїх батьків із села Луганської області), старенькі чоловік з дружиною (жінка переконувала його обирати не продуктовий набір, а гаряче харчування, бо хотіла, щоб у чоловіка була перша страва), дівчина-програміст з Вугледара (хоче допомагати), поважні жінки з Чернігова (напевно, державні службовці, пропонували допомогу), сім’я з двома маленькими дітьми із прізвищем Отченаш...
Їх тисячі у нашому місті, мільйони в інших містах, селищах і селах.
Їм допомагають, держава і міські інституції, волонтери, але підтримка кожного з нас – добрим словом, порадою як зорієнтуватися в місті, усім, чим можемо – їм потрібні найбільше...
Gismeteo 
