Дорогою до мосту Ольга тихо молилася, та раділа, що хоч діти й онуки в безпеці, бо здавалося, що вона разом з чоловіком звідси не виберуться живими. Мало того, що обоє немолоді, то її Олександр ще й онкохворий, вдвох ноги ледь пересувають, а тут стільком молодим не вдалося втекти. Он убили молоденьку жіночку з двома дітьми, а днем раніше розстріляли матір з трьома дітками. Здавалося, якась фантасмагорична кінострічка крутиться у неї перед очима паралельно життю, але зараз немає коли її обміркувати, треба пробиратися поміж рядами кинутих машин, купами велосипедів та дитячих візочків, щоб не зачепитися, не впасти, бо вставати треба довго, а часу обмаль для живих, він зупинився лише для мертвих...

Раптом згадалися налякані онуки, старший Сашко постійно казав: «Бабусю-бабусю, я буду з тобою, я не залишу тебе...» Попервах «асвабадітєлі» починали обстріл о п’ятій ранку і лупили аж до десятої вечора, а потім зовсім не зупинялися — гатили цілодобово. Згодом всі за звуком розрізняли, як летять снаряди з «Градів», «накидають» важка артилерія або міномети. Коли онучки почали плакати постійно і взагалі не виходили з підвалу, тоді й в Сашка хоробрості поменшало, наступного дня обидві її доньки з дітьми виїхали з Ірпеня. А Ольга зі своїм Олександром все одно не хотіли виїжджати, бо жили у приватному секторі, все своє, роками нажите, — кури, двоє собак, п’ятеро котів. Тому разом з чотирилапими бігали ховатися у сусідній підвал у висотному будинку, бо свого немає, і навіть не замислювалися над тим, що споруда може впасти і поховати всіх під собою.
Вона часто залишалася ночувати в підвалі, а чоловік через хворобу змушений був на ніч йти додому — треба лягти в тепло, а зранку знову повертався. Щоразу прощалися. В останні дні, навколо містечка почали їздити ворожі танкетки, а оборонці стали їх обстрілювати, снаряди й бомби літали в обидва боки зовсім низько, тільки наші накривають агресора поза будинками, а ці луплять прямо по житловому сектору. Мало того, загарбник цілив саме у підвальні приміщення, туди, де ховаються люди. Все горить. Прилетіло й у їхній підвал. Завдяки інтуїції повідскакували завчасно, тож дісталось не сильно, але далі сидіти було неможливо, до того ж, рознеслися чутки про те, що з’явилися кадирівці і вбивають та знущаються над людьми без всякої причини... Тоді зрозуміли — треба вирушати. Двоє сусідів, чоловіки, старші середнього віку, Микола та Олександр, вирішили залишитися. Микола на прощання невесело всміхнувся: «Ми ваших курей погодуємо, не переживайте, звісно, якщо будемо живі». Ніхто нікого ні в чому більше не переконував, бо йти було так само ризиковано, як зоставатися. Дещо раніше, восьмого березня, їхня сусідка Тетяна виходила разом зі своїм старим батьком, а наступного дня вона повідомила телефоном, що попали під обстріл, тому їм довелося повзти і пересуватися навпочіпки.
Ольга залишила сусідським чоловікам переносну пічку, дрова, ключі від погреба, сало, закрутки, автомобіль, щоб вони могли заводити двигун та заряджати мобілки, показала, де поблизу колодязь і дванадцятого березня разом із чоловіком, взявши лише сумочки з грішми та документами, вийшли з підвалу, на валізи з речами сил не було. Напередодні їм подзвонили з тероборони, сказали, що підвезуть лише до «круга», а там ще метрів сімсот треба йти через понівечений міст і, можливо, під обстрілом.
...І ось міст закінчився, а з ним і спогад про недавнє, що відімкнув свідомість Ольги Миколаївни від небезпечного переходу. Їх зустріли волонтери, допомогли перейти річку, а на тому боці посадили в автобус і повезли до Києва. Приїхали в академмістечко у передмісті Києва, всі ви-
йшли, раптом підходить якийсь чоловік: «Візьміть бутерброд», — просить. У Ольги сльози... Ще місяць тому вона нізащо б не взяла з рук невідомої людини їжу, а зараз, разом із Олександром, взяли з великою подякою за щиру людяність. Чоловік побажав всім гарної дороги і пішов.
Вони швидко добралися до залізничного вокзалу, чують — оголошується потяг на Львів. Вирішили їхати, але не у сам Львів, бо передбачали, що там уже і так людей багато, а ближче. І тут Ольга Миколаївна згадала про Хмельницький, їхні свати колись жили у Полонному, а в Хмельницький разом їздили на відомий базар, — там розберемося, — майнула думка. Потяг, набираючи швидкість, віз їх все далі від війни, від пережитого, від Ірпеня.
...Одразу після закінчення школи Оля Ковалєнко залишила рідне село Червоні Партизани, що поруч із Ніжиним на Чернігівщині, і в 1976 році вступила на навчання до Ірпіньського технікуму, на відділення бухгалтерського обліку. На одному зі студентських вечорів відпочинку запрошує її на танець високий, стрункий, гарний хлопець (одразу видно, що вже після армії) і каже: «Добрий вечір! Я — Геннадій». Оля зніяковіла, але танцювати пішла. Згодом вони разом ходили і в кіно, і на танці, і якось Геннадій заявляє: «Ну, все, досить — будемо одружуватися». Оля тільки рота роззявила: «Як»?!
– Так! — Впевнено відповів він, — я мамі сказав, вони вже збирають весілля, погоджуйся.
– А я, — невпевнено муркотіла Оля, — я ж мамі не сказала...
Познайомившись з Олею, мати Гени дуже зраділа: «Нарешті! Хай вже в дружини за нього голова болить, з мене досить»!
Відіграли весілля, потім народилися у них дві донечки — старша Ірина, молодша Олена. Побудували будинок і прожили тридцять щасливих літ. Але підступна хвороба забрала найближчого друга, коханого чоловіка. Діти Ольги Миколаївни стали для неї опорою, а онуки: Віка, Євген, Поліна, Сашко — відрадою. Минули роки, і доля звела її з Олександром, проживаючи спільно, вони й подумати не могли, що в третьому тисячолітті їм доведеться пережити війну.
– Коли добралися у Хмельницький, на вокзалі нас зустріли волонтери, одразу нагодували, дали переночувати, у штабі для тимчасових переселенців визначили місце тимчасового перебування, — розповідає «Подільським вістям» Ольга Ковалєнко. — А тепер маємо притулок у Ружичанці, тут усі привітні, турбуються про нас з такою добротою, що навіть плакати хочеться. Але тягне у власний дім, хоч він і постраждав, вибухом пошкодило веранду і дах. У помешканні старшої доньки кухню пробило наскрізь та повибивало шибки. Мерія повідомляє про те, що коли відновлять постачання світла, газу, роботу водогонів та каналізації, проведуть розмінування, тоді можна буде повертатися. Коли в Ірпінь заїхали кадирівці, то навмисне їздили танками так, щоб будинки, чи хоч паркани людям потрощити. Що не могли підірвати, намагалися перепаскудити. Лишали пустку після себе, все, що знаходили нажитого в людей, стягували у свій штаб, — ноутбуки, пральні машини, телевізори, праски… Але мер написав, що цей штаб-склад знайшли, бо вони так тікали, що вивезти все не встигли.
Після того, як залишили Ірпінь, весь час передзвонювали у тер-
оборону або волонтерам, просили, щоб нашим двом чоловікам-сусідам привозили їсти. Як тільки з’являлась можливість, їм доставляли крупу, цигарки, хліб тощо. Ми й сьогодні підтримуємо з ними зв’язок, смерть їх не торкнулася. Тривалий час доходили лише есемески, поки не було стабільного зв’язку. Дві доньки зі своїми сім’ями зараз у Звенигородці на Черкащині у батьків Ірининого чоловіка Олександра, там їм надали прихисток.
Ольга Миколаївна переводить подих і завершує: «Ще й досі лячно повертатися в Ірпінь, але віримо, що вдруге наші хлопці їх туди вже не пустять».