Коли минулого серпня Олександру Михайлюку з Нижнього, що на Деражнянщині, вручили повістку, він дуже зрадів, бо ж з самого початку так званої АТО поривався піти добровольцем, вважав святим своїм обов’язком  захищати країну та зупиняли вмовляння батьків: двоє ж бо діток потребують тата — Вікусі на той час піврочку сповнилося, Денискові — п’ять.  Нині вони, майже на рік старші, уже п’ять місяців щоднини чекають татуся.  З  полону...

…«Усе повністю: бронежилет, шолом, берці, форму, тактичні окуляри й рукавиці,  необхідне оснащення допомогли придбати синові мої колеги й особисто директор Деражнянського молокозаводу, — розповідає мама Олександра Оксана Володимирівна, яка працює менеджером з торгівлі на цьому підприємстві. — Держава ж дала зброю, і то — не таку, як належить, і наказала воювати», — зітхає жінка.
Після короткої підготовки розподілили колишнього десантника у роту спецпризначення 90-го окремого десантного штурмового батальйону. І потяглися страшні й пекельно-важкі, сповнені болю втрат і запаху смертельного металу, воєнні будні мужнього, як охрестять їх згодом, кіборга: Костянтинівка, аеропорт… Взимку Саша приїздив на десять днів додому: Новий рік зустрів із рідними,  а на Свят-вечір знову поїхав. Знову аеропорт… «Кілька днів з ним не було зв’язку, — пригадує згорьована мати.  — А на Водохреще  подзвонив Ларисі,  невістці, з чужого телефону, його вже сів, й, хоч завжди-завжди замовчував реальну обстановку там і щоразу  запевняв, що все добре, сказав: «Нас оточили. Стріляють із чотирьох сторін. Поки живий».  А за два дні з відео, яке сепаратисти, хизуючись своїм звірством, оновлювали в соцмережах  ледь не щогодини, дізналися, що Сашко  в полоні…  Він, його побратими були побиті, виснажені і втомлені…». А вже  згодом син зізнається, що били їх так, що мріяв, аби… застрелили.
Рвалося від болю материнське серце, дивлячись, як ведуть її дитину так званим коридором ганьби, як хто словом, а хто кулаком принижує. Бачила, розповідає Оксана Володимирівна, як подавав Гіві її замордованому ледь притомному сину сік, як, реанімовуючи, кололи чи то знеболююче, чи то ще щось…
«У середу ввечері в Інтернеті з’явилося перше відео, — розповідає Оксана Володимирівна, — а в п’ятницю я уже поїхала в Донецьк машиною з двома водіями. Ще дорогою туди закрадалися сумніви, чи чогось доб’юся, бо ж на кожному з п’яти сепаратиських блок-постів, які проїздили, стільки наслухалися, натерпілися. Вони ненавидять нас! Називали бандерівцями й казали, що ту с…, яка народила такого сина, не роздумуючи, застрелити треба. І то, це   я ще свідомо  не зізнавалася, що Саша кіборг, що в полоні. Казала, що  толком не знаю, де служив, що зв’язок давно обірвався, і що Захарченко обіцяв, що віддасть загиблих батькам. У Донецькому СБУ, в підвалах якого тримали полонених, з нами теж не панькалися, поводилися надто грубо,  обзивали і погрожували. Домовитися, впросити було нереально. Зрозуміли одне: якщо не встигнемо втекти до восьмої вечора, бо ж комендантська година, навряд чи живими залишимося, і Сашкові цим точно не допоможемо».
…А зв’язку і далі не було. Збиралася щоднини вся рідня у материнській хаті, щоб знову наплакатися біля того принизливо-болючого відео з Інтернету. Воно хоч і додавало пекельного болю, проте таки втішало — живий. Налагодили зв’язки з родичами таких же полонених, по крупинках збирали інформацію. Події тих фатальних днів мама й дружина Лариса знають уже, як очевидці, ледь не до найдрібніших, найстрашніших, нелюдських, як  у фільмі жахів, деталей.
«Їх оточили, — Оксана Володимирівна, розповідаючи останні години перебування хлопців в аеропорту,  збирає в кулак всю силу волі, намагаючись триматися мужньо, не плакати, бо поруч, раз по раз зазираючи бабусі у вічі, бігає маленька Вікуся. — Хлопці боронилися до останнього. Уже кілька днів поспіль. Без відпочинку і сну.  Марно сподіваючись на підмогу.  Їх підірвали, пустили газ… У центральному терміналі частина бійців  тієї ночі тримали позиції,  решта – втомлені дрімали  в центрі будівлі. Сашу розбудив його друг Юра Осаулко, попросив  підмінити, бо нестерпна втома валила з ніг. Саша підмінив. А за кілька хвилин пролунав страшний вибух. Більшість із тих, хто був у  центрі, провалилися  в десятиметрове провалля, а на них полетіли металеві конструкції, панелі, стіни… Чимало дітей там загинуло. Хлопці діставали побратимів з-під завалів. Було багато  поранених: без рук, без ніг.  Вони стогнали і стікали кров’ю. Вцілілі кололи їм знеболюючі і… відстрілювалися. По рації просили допомоги. А командування тим часом з’ясовувало в паркетних генералів, що робити далі?..
Коли хлопці зрозуміли, що підмоги  не буде, а попереду неодмінно штурм, вирішили тікати, бо ж кожного вдома чекають дітки, батьки, а відстрілюватися уже нічим, — переповідає трагічні реалії ненька. — Чимало втекло, а чотирнадцять зосталося, Сашко в тому числі: вони не могли залишити поранених. З перебитими ногами був там і наш односелець Василь Григор’єв. На жаль, помер: чи то від крововтрати, чи від больового шоку…  А тіло аж через місяць віддали. Уже й сорок днів минуло, як поховали.  Вані Зубкову з Деражні голову бетонною плитою відсікло, Сашко діставав його з-під завалів…».  
Уже не було, чим стріляти, уже не було сил.  Тоді Анатолій Свирид за позивним Спартанець (чию дружину потім теж полонили) намотав на палицю білу тканину… Вони просили лише дозволу на вивезення поранених. Сепаратисти дали санітарів і відразу всіх, і вцілілих, й поранених, взяли в полон.
Полонені, безплатна робоча сила, тривалий час розбирали завали розбомбленого терміналу, діставали загиблих сепаратистів і своїх. Впізнавали вчорашніх друзів по одягу, перебинтованих ранах, а були такі, кого плити зовсім роздавили… А потім збирали гільзи під Дебальцевим. Донині їх без просвітку використовують, справді, як колись рабів: той бере три чоловіки, той п’ять на різні важкі роботи. «Їхні тіла тимчасово в полоні, — правильно зауважив капелан Ігор, який теж тривалий час перебував з хлопцями в підвалах Донецького СБУ, а зараз вишукує можливості доставляти їм передачі, — зате на волі душі, а є українці, що — навпаки».
А ненька, якій три роки тому судилося пережити найстрашніше горе — поховала молодшу доньку Іванну,  хапається за найтоншу соломинку, вірячи, що знайде рятівну. «У мене, — зітхає жінка, — повна тека відписок від усіляких відомств, служб, управлінь. Усі пишуть, що дуже плідно працюють над цим питанням, мовляв, чекайте». Оксана Володимирівна стільки разів їздила до столиці, аби достукатися до сердець державних мужів, аби разом з усіма матерями полонених українців ублагати повернути до домівок дітей. «Я тільки сьогодні повернулася з Києва. —  Вчора цілий день простояли ми, всі матері полонених, під стінами Адміністрації Президента України. І хоч би хтось до нас вийшов…  А є у нас правозахисник із Полтави Василь Ковальчук, колишній афганець, однополчани якого зараз воюють на боці сепаратистів, — веде далі жінка. —  Йому вдається з ними вести переговори, домовлятися. Так ось, він каже, що в Харківському слідчому ізоляторі утримують 76 сепаратистів, які вже виведені з-під слідства. Так званий обмінний фонд. То… припинили обмін. Як тільки-но дадуть дозвіл обміняти  їх на наших хлопців, то й відпустять.  Відразу. Розумієте? — ненька змахує пекучу сльозу. — Не дають. Чому? Може, невигідно високим чинам оту війну закінчувати? Бо ж які кошти списуються щодня! А може, не хочуть хлопців тих звільняти, щоб говорити не почали, щоб про те, як зрадили їх не розповідали. Що там казати? Як до курйозу доходить, щоправда,  сумного: серед полонених є поранений, він на апараті Єлізарова, а ще потребує операції на очах.  Сепаратисти готові його віддати просто так, без обміну, щоб тільки наші швидку за ним прислали. Не дають… Відколи син в полоні, —  зітхає Оксана Володимирівна, — один-єдиний раз мені подзвонили з Київського СБУ, поставивши  безглузде запитання: «Ваш син у полоні? Може, щось відомо?» То це мені має бути щось відомо чи їм? А більше ніхто не дзвонив, не питав, не цікавився, ні військкомат, ні владні структури».
10 червня Олександр Михайлюк зустрів своє 33-річчя. У полоні. Хто б міг подумати, що трапиться таке в ХХI столітті.  А  вдома щомиті моляться, щоб швидше повернувся,  дружина, батьки, бабуся, рідні. А маленький Дениско, який першого вересня вже піде у перший клас і дуже гарно співає Гімн України, знає, що його тато в армії.  Вікуся ж, якій рік і чотири місяці, ще зовсім не розуміє складності ситуації, але на світлинах показує маленьким пальчиком татуся.  Як вони всі  його чекають! Як вірять, що мить зустрічі настане дуже швидко!
Та й усі ми щиро віримо, що повернуться хлопці додому. Всі. Що закінчиться врешті ота проклята війна. Бо ж по-іншому бути не може.