Той давній випадок на військовому полігоні в астраханських степах згадався лише тепер. Тоді команда, зібрана з різних підрозділів полку, прибула на полігон, аби здійснити пуски ракет з нової техніки, яка мала бути поставлена на озброєння, а заодно «обстріляти» й солдатів, бо з’ясувалося, що в частині немає жодного строковика, котрий би не те що брав участь у запуску ракет відповідно до своїх обов’язків, а навіть не бачив, як вони стартують. Напевно, саме тому відібрали тих, хто прослужив не більше року.
У день, коли мали відбутися стрільби, до кожного нашого підрозділу приставили спостерігачів — офіцерів з полігонної обслуги, які контролювали всі дії і розвідників, і навідників, і стартовиків. Нам, стартовикам, дістався якийсь байдужий до всього підполковник. За старою солдатською заповіддю, ми намагалися триматися від нього якнайдалі, аби не потрапляти на очі. Проте перед самим пуском ракет він чомусь покликав мене і запитав, звідки я родом. Дізнавшись, що з України, ще уточнив, з якої області. На тому розмова й скінчилася, бо стартувала перша ракета, потім друга, третя… Видовище, звичайно, вражаюче. Тільки підполковник, здається, і до нього був байдужий. Зиркнувши на димові сліди, які залишали ракетні двигуни, він, не дивлячись на мене, раптом промовив:
— Дивись, солдате, як гроші твоїх батьків полетіли…
На той час я вже рік прослужив в Радянській армії і добре знав, чим закінчуються такі розмови з «душком», які розпочинають офіцери. Тому вирішив «зіграти глухарика» і ніяк не реагувати. Але в якусь мить стало образливо за батьків, яким колгоспні рублі діставалися такою тяжкою працею.
— Чому саме моїх? — запитав, забувши про обачність.
Підполковник, розглядаючи яскраві цятки ракет, відповів:
— Ну, і моїх також…
А тоді повернувся до мене і продовжив:
— Це полетіли нормальні дороги у твоєму селі, природний газ у хаті, автомобілі, телефони й телевізори в кожній сім’ї і вдосталь гарного одягу та всіляких продуктів без черг і блату. Колись, дасть Бог, потрапиш за кордон, то зрозумієш, про що я говорив…
Та я й тоді добре знав, що він хотів сказати. Тепер же та давня розмова згадалася тому, що вироблені за кошти батьків і дідів радянські ракети вбивають і калічать їхніх дітей і внуків. А наші керманичі випрошують по закордонах хоч щось путнє для захисту країни, бо не маємо чим навіть прилякати агресора. Але ж мали свого часу. Мали! Тільки в період з 1996 по 2000 роки віддали росії більше тисячі крилатих ракет Х-55, які тепер прилітають і прилітатимуть в Україну, несучи смерть та руйнування…
Gismeteo 
