Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 706

Багато хто мені скаже: про це ще надто рано вести мову. Мовляв, ось закінчиться війна, тоді й поговоримо. Адже нині в нас одна, найголовніша, мова — про Перемогу.
Ясна річ, більшої мети, ніж перемогти ворога, і бути не може. І наша любов до Збройних сил України та наша підтримка насправді не має меж. Ці почуття, здається, настільки щирими ніколи ще не були — ми всі об’єднані великою жагою Перемоги і почуттям глибокої вдячності до наших захисників.

Утім, мабуть, саме тому, що війна ще триває, і треба про це говорити. Чи вдасться нам (усім нам!) не розпорошити ці почуття після війни? Як довго зберігатимемо високу напругу нашої любові? Цілком резонно ставити ці питання. Бо російсько-українська війна триває в нас зовсім не 113 днів, а 8 років і 113 днів. Можливо, не всі це помічали, бо війна точилася десь на далекому Донбасі, за тисячу кілометрів від нас. Ми продовжували нормально жити, святкуючи весілля, дні народження, відпочиваючи на морях, у горах. Я нікого не звинувачую, просто констатую факти: ми так жили. Час від часу, щоправда, здригаючись від чергової звістки про смерть наших воїнів, щиро співчуваючи їхнім рідним у горі.
І, разом з тим, спостерігаючи, як живеться у мирному житті учасникам АТО/ООС, які повернулися з війни. Важкі поранення, фізичні каліцтва, посттравматичні синдроми, з якими, до речі, багато хто не справився і донині. А також — принизливе «вибивання» пільг, які передбачені для учасників бойових дій законодавством. Саме тоді й почули: «Я вас туди не посилав!».

Саме тоді й почули: «Я вас туди не посилав!». Саме тоді до редакції почали надходити скарги на те, що, приміром, процедура виділення земельних ділянок перетворюється у таку бюрократичну тяганину, яку просто неможливо подолати.
 Як і скарги на відмову в безоплатному проїзді, зокрема, на транспорті приміського сполучення. Звичайно, для проїзду треба брати квиток у касі. Але й касири самі часом казали, що не знають, чи візьме водій пасажира-пільговика навіть з квитком. Та й, приміром, де взяти квиток, коли сідаєш в автобус уже за містом?
 Мене до глибини душі вразила розповідь, почута якось від очевидця. Це сталося кілька років тому. До дверей автобуса підійшов учасник бойових дій і запитав, чи можна скористатися пільгою. Витягнув з кишені посвідчення. Водій сказав: «Підійди-но до моїх дверей, я подивлюся». Той слухняно почав обходити автобус. Водій тим часом швиденько зачинив двері і поїхав… Ось так мерзенно пожартував. Не знаю, чи був він ровесником ветерана, чи у батьки йому годився. Але ж справа, власне, не у віці, річ у тому, наскільки душа ница…
 Уявіть лишень, який біль і приниження відчув у той момент захисник Батьківщини! Це так проявилася наша любов і вдячність? Щоб психологічна травма стала ще важчою? Це замість нашого розуміння і підтримки, які потрібні їм постійно?
 Доводилося мені писати й про інші ситуації, де правда ніяк не могла перемогти кривду. Не можу забути голос десятирічного хлопчика, який з печальною усмішкою тихо розповідав, що він дуже хотів би найближчими вихідними піти з татом на риболовлю, показати, як уже навчився грати у футбол… У нього тремтів голос, він дивився на портрет батька, ковтаючи сльози: цього вже ніколи не буде. Батько загинув, залишивши дружину й двоє дітей, нещодавно придбану й ще не до кінця відремонтовану сільську хату, молодий сад, посаджений за пів року до загибелі. Рік минув після його смерті, а дружина все ще по судових інстанціях намагалася добитися виплати одноразової грошової допомоги.
 Або ж іще один приклад нашого начебто дбайливого ставлення до воїнів ЗСУ. В цьому випадку, на щастя, солдат залишився живим. Але служби на передовій не витримало серце — було діагностовано важку хворобу. Однак, щоб встановити групу інвалідності, довелося пройти йому справжніх сім кіл пекла.
 Ви розумієте тепер про що я? Так, сьогодні наша любов до ЗСУ безмежна. Але дуже важливо (може, ще й важливіше), щоб ми не втомилися підтримувати наших захисників і надалі, після війни. Нескінечним розумінням, терплячим вислуховуванням, конкретною справою, словом, інколи просто поглядом. Так, як нас нині вони відважно захищають, так само потім ми повинні дбати про них. Вважати це своїм обов’язком. І державні чиновники, і ми, їхні рідні й близькі, усі громадяни країни.
 А нині — продовжуймо любити. Допомагати, чим можемо. І — молитися за наших воїнів. За нашу Перемогу.
 У соцмережах набув популярності пост зі словами молитви, яка нібито була розміщена на одному з блокпостів ЗСУ. Зворушливий текст западає у душу: «Побудь, мій Боже, отут, зі мною, Посеред світу, посеред болю. Храни від смерті, від кулі вражої. Будь мені, Боже, вартою, стражею…»
Нехай усюди з нашими воїнами буде Бог.