Пригадуючи минуле літо, Віра Семенівна Файчук знову ронить сльозу. Це ж до неї у Більчин щораз довідувалися онуки з сусідньої Клубівки — молоді сильні хлопці, які й город обробити допомагали, і траву покосити, і переробити всіляку всячину іншої роботи. Та цього літа обидва воюють на фронті. А не так давно дізналася, що поранені, у госпіталі. Від тієї звістки і зовсім ноги носити перестали — ледь дибає по хаті. Думка ж про онуків не відпускає стареньку жінку ні вдень, ні вночі.
Вірі Семенівні 23 червня виповнилося дев’яносто. Хоч життя довге, та в ньому було мало щасливих хвилин. Її спогади про дитинство пов’язані з голодом, зі страхом смерті, адже вижити в ті страшні роки пощастило не всім. Пригадує, як разом із двома старшими сестрами шукали на полі гнилу картоплю, як збирали лободу, якесь коріння, щоб хоч трохи вгамувати дошкульний голод.
А згодом здалося, що щастя таки всміхнулося їй. Почала зустрічатися з хлопцем, який хотів одружитися. Та в день, коли мав прислати сватів, не прийшов. І на другий, і на третій також… Вже потім Вірі переказували, що рідні переконали його не пов’язувати долю з бідною. Невже хоче злиднів? Тож свого синочка вона виховувала самостійно. Відмовляла собі в усьому, намагаючись насамперед нагодувати дитину, купити синові одяг, взуття. Після важкого розчарування не наважилася більше на заміжжя. Своє життя присвятила матері, яка була біля Віри до останнього подиху, та синові Сергію. Раділо материнське серце, коли він здобув професію водія, створив сім’ю, коли подарував їй двох онучат-соколиків.
Для себе ж розраду знаходила у вишиванні. Скільки рушників, подушок, скатертин із найрізноманітнішими візерунками, що з’являлися в її уяві, створила! Чимало рушників Віри Степанівни Файчук у місцевій церкві, адже вона дуже набожна людина, тривалий час всіляко допомагала в храмі.
— Зараз молю Бога, щоб повернулися живими з війни онуки, щоб в сім’ї сина було багато щастя та радості, щоб усі ми дочекали миру.
У день свого 90-ліття Віра Семенівна Файчук щиро дякувала односельцям, працівникам Будинку культури, старостату, які прийшли привітати її.
— Розрадили мене. Добре слово лікує, на душі стає тепло, спокійно, коли зустрічаєш привітних людей...
Gismeteo 
