Зранку 5 квітня минула доба, як ми не чули тата. В обід мамі принесли «похоронку».
З того дня мене назвали дочкою Героя –  легше вимовляється, ніж “напівсирота”. З того дня замість «Татові привіт» знайомі кажуть «Вічна пам’ять», а «Дякую Вашому татові за наш спокій» від незнайомців приховує в собі невикричаний біль.
9 квітня тата поховали на Алеї Слави. Відтоді гімн зазвучав як похоронний марш, а прапор асоціюється з домовиною.
Це –  хаотичний опис мого світу, зруйнуваного «спецоперацією зі звільнення від нацистів».

Дбайливо строгий
Таким він був батьком. Мені було десь десять. Після кількох відвідувань басейну взимку я прокинулася з ангіною. Молоко з медом, а на додачу ще й ліки, тоді здавалися катастрофою. Поки я обурювалася, тато запропонував парі –  я сумлінно лікуюсь, а після одужання він мені купує три ляльки. Проти такої мотивації навіть хвороба була безсила, а ляльки швидко опинилися в колекції –  тато завжди дотримувався слова.
Десять років по тому тато привіз нову пневматичну гвинтівку. Стріляти я любила змалечку. Каже, давай заряджу, там затвор заїдає, ти не зможеш.
Я ж мала довести, що зможу. І довела. Затвор справді заїдав –  я прищепила ним руку. Шрам і зараз нагадує той день і те, що тато дозволяв нам помилятись і вчитись.
Тато був десантником. Закінчивши службу, залишився ним по духу. Його життя і справді продовжувалося “за суворими, десантними законами”. Я любила десантні пісні і його розповіді про небо. Відтак на запитання про подарунок на двадцятиріччя без вагань сказала, що хочу нарешті стрибнути з парашутом. Як гріє душу, що ми встигли це зробити разом –  тато стрибнув перший, я –  за ним. За ті три хвилини вільного падіння я відчула, за що тато так любив небо. Допомігши мені зібрати парашут, він додав:
–  Другий раз буде страшно. Перший –  незрозуміло, третій –  вже знаєш, чого чекати.
–  Стрибнеш зі мною?
–  Стрибнем.
Вже не стрибнемо. То був його останній, вже не крайній, як прийнято казати в десантників, стрибок.
Він був дбайливо строгим – найкращим татом, а ми –  його найбільшим скарбом. Сестру кликав “татовим зайчиком золотим”, мене називав “татовою радістю”. Тепер за щастя батьківської любові ми заплатили болем втрати.
Ми любили водоспади, а я –  ще й дощ
Минулого літа, повертаючись із сімейного відпочинку в Карпатах, вирішили подивитися на Манявський водоспад. Дорогою екскурсовод розповів: за повір’ям, хто в ньому скупається, житиме сто років. Тато взагалі ніколи не мав страху або, принаймні, ніколи його не показував, вода ж була його другою стихією. Це вселяло віру, тож і я не дозволяла собі при ньому чогось злякатись. Татове “ти ж –  Садомська” завжди додавало гордості і зміцнювало дух.
Ми скупалися. Але він прожив –  48.
Четвертого квітня мій Герой став Героєм багатьох. Дев’ятого –  сотні людей прощалися з ним. Живий коридор стояв на колінах під дощем.
Кажуть, батьки для дитини –  два крила. Одне мені відірвали. А тим дощем назавжди прибило до землі.
За пожиттєву мужність посмертна нагорода, або Едуард означає воїн
24 лютого ввечері   тато сказав мені, що зранку наступного дня йтиме до військкомату. Для мене це було зрозуміло за замовчуванням ще близько 6 ранку, коли Україну розбудили вибухи, в які я все ще відмовлялася вірити.
28 –  я відпросилася раніше з роботи, обдзвонила з десяток магазинів зі спорядженням в пошуках тактичних рукавичок для тата і побратимів, зрештою – знайшла, а мама тим часом шукала бронежилет й інше спорядження. Ми поїхали до нього в частину. Тоді на блокпості на виїзді з міста перевіряли документи, зупиняючи кожне авто –  черга зайняла більше двох годин. Тато двічі дзвонив, щоб ми вже не їхали, бо переживав, що не встигнемо повернутися до початку комендантської години. Наш комфорт його завжди турбував більше власного. До частини ми під’їхали, коли стемніло. Він ви-йшов ставний, у формі, яку гордо носив, і яка завжди йому пасувала. Тоді він востаннє мене обійняв: “Все буде добре. Скоро повернуся, бо ж роботи повно”. Тато завжди поспішав, бо мав “повно роботи” –  дивуюся, як він і справді стільки встигав.
“Все добре” було в нього і коли в новинах писали про запеклі бої на Ізюмському напрямку.
“Все добре поки що” вперше замість звичного “все добре” ми з мамою почули в телефонну слухавку зранку 4 квітня. “Поки що” скінчилося надто швидко –  за кілька годин тато загинув.
Вже 18 квітня в указі Президента йшлося: “Нагородити орденом “За мужність” ІІІ ступеня САДОМСЬКОГО Едуарда Леонідовича (посмертно) –  прапорщика”. Так відзначили воїна з позивним “Прапор”.
В той день з’ясувалося, що гордість може боліти, а сестра згодом поміж іншим сказала, що ім’я Едуард і справді означає “воїн”.
Він любив природу і садити квіти, завжди дивував вишуканими букетами нас, донечок, і маму. Тепер квіти татові носимо ми –  але їх парна кількість.
Він любив десант –  десант назавжди повернувся в небо, а над могилою замайорів стяг “Ніхто, крім нас”.
Він любив Крим і вірив, що ми обов’язково туди ще поїдемо, та він вже ніколи не сяде за кермо.
Він не любив наших сліз –  а їх вже майже й не залишилось.
Він любив “Графа Монте Крісто”, і тільки розгорнувши книгу в перший День батька без батька я прочитала її перші слова “24 лютого…”