Тетяна Мовчанюк – начальник відділення поштового зв’язку в селі Городище, що на Деражнянщині, після важкого поранення сина на війні знає не зі слів наскільки важко буває в житті, котре не шкодує випробувань. Однак із Божою силою та підтримкою чоловіка, дітей та невістки – вони разом роблять усе можливе та допомагають синові Русланові пройти лікування в шпиталі й стати на ноги.

Великої поваги заслуговує ця тендітна жінка, котра виявилася насправді дуже сильною. Бо не можна опускати рук за будь-яких обставин – головне зараз – це одужання сина, військового, який пройшов Бучу, Ірпінь, Гостомель, був у Житомирі й навіть під Чорнобилем… Поранення отримав на Бахмутському напрямку, що на Луганщині, 15 червня. Низький уклін від кожного з нас нашому мужньому захиснику.
Тим часом, поки чоловік біля сина, Тетяна Олексіївна поспішає на роботу – в поштове відділення, де на неї чекають її віддані клієнти. Посилки, кореспонденція, пенсії, комунальні платежі тощо – все треба встигнути оформити й рознести по дворах. А їх у неї – немало-небагато – десь близько сотні, тож поштовий шлях протяжністю майже 25 кілометрів – вона мужньо долає на своєму велосипеді за звичними маршрутами. Та й продукти харчування й речі першої необхідності, звісно ж, доставити треба. Словом, звична робота поштовика має виконуватися вчасно, щоб до смерку встигнути. А після неї і домашніми клопотами необхідно зайнятися, проте вони, каже Тетяна, зараз лягли на старшого сина, бо їй за станом здоров’я поки що важко самій справлятися. Та завдяки підтримці одне одного  вдається зі всім впоратися.
Тетяна Мовчанюк народилася 1975 року в селі Прилужне на Летичівщині. Так склалося, що мати Євгенія Андріївна мусила ставити на ноги двох доньок – Тетяну та її молодшу сестру Оксану самостійно. Після закінчення середньої школи в сусідньому селі Голенищеве, пройшла курси вихователя. Тож одразу й влаштувалася на роботу за спеціальністю в рідному селі, а потім почала працювати в культурі – в сільському клубі в Прилужному. А вже з 2020 року працює зав- клубом у Городищі. Тетяна з теплом і вдячністю говорить про підтримку від Любові Стреніцької, яка проживає в селі й дуже вболіває за роботу клубу. А її донечка Зоряна бере активну участь в художній самодіяльності. Й донині Тетяна поєднує роботу в клубі з поштою. На яку, до речі, влаштувалася порівняно нещодавно – в 2019 році. Та вона звикла до відповідальності, щоб на роботі завжди був порядок, тож освоїла нову для себе професію досить швидко. І з людьми завжди знаходить спільну мову, бо головне, за словами жінки, це вміння їх вислухати та бути ввічливим.
Разом із чоловіком Андрієм, який працює вчителем хімії, протягом сімнадцяти років шлюбу виховали чотирьох дітей – Вікторію, Олександра, Руслана та Софійку, яка ще школярка. Вже й дочекалися п’ятьох онуків. У старшої доньки Вікторії  четверо дітей підростає, а в молодшого сина Руслана – донечці трішки більше року. Чекає з нетерпінням малятко татуся, а він на неї, бо ж надто любить своє янголятко. Болить серце матері за сина, який відчув на собі сповна пекло війни. Тетяна розповідає, що він служив у ЗСУ за контрактом, який закінчився в 2020 році, пройшов АТО/ООС, потім одружився і не планував продовжувати. Проте з перших днів війни, він не зміг чекати й, повернувшись у свою частину, був мобілізований.
Якраз тоді, зі сльозами згадує Тетяна, її виписали з лікарні. Син приїхав попрощатися й поїхав, бо вважав справою честі захищати свою країну від російського агресора. Тепер же рідні моляться за його одужання. Бо ж як інакше, всі мають зібратися за родинним столом, аби посмакувати улюбленими стравами мами, яка, наче та голубка, всіх горне до себе й обігріває. І це обов’язково буде, як тільки здобудемо Перемогу.
…Бо поки квітнуть троянди в Тетяниному саду, а також буяють гладіолуси та хризантеми, є надія, що відродиться й підніметься Україна. Наша сила в наших захисниках, бережи Боже кожного з них!