Вона ніколи не знайомилася з хлопцями ні посеред вулиці, ні в транспорті. Це не в характері перебірливої Вікторії. Та одного дня, коли у тролейбусі відчула на собі пильний погляд незнайомця, не відвела очей.
— Від нього наче виходила якась особлива енергія. І я теж дивилася на цього симпатичного хлопця з цікавістю. Та ось вже моя зупинка, час виходити. Раптом він каже: «Я подзвоню, залиш свій номер телефону»…
І пізніше ми зустрілися. І довго гуляли узбережжям моря, розмовляли. Так відбулося моє знайомство з Юрою, яке стало доленосним. Він — з Клинового на Городоччині, я — корінна кримчанка, яка на той час навчалася в Ялті. У мене й в думках не було, що зможу ось так, вважайте, на ходу завести серйозне знайомство, і що мій коханий буде родом із тих місць, про які навіть не чула, — розповідає Вікторія.
Але в тому, мабуть, і полягають «викрутаси» долі, коли неочікуване, несподіване стає таким близьким.
Навряд чи сподівався і Юрій Ткач, що життєві дороги приведуть його до Криму. Після закінчення сільгоспінституту, де здобув професію інженера-енергетика, пішов в армію. Саме тоді й зародилося бажання продовжити військову службу. Тож закінчив школу прикордонників і вже згодом був у строю прикордонного загону.
***
— Ми продовжували зустрічатися. І з кожним днем я все більше переконувалася, що це — моя людина. Це той чоловік, з яким хочу пройти через усе життя. Моя опора, моя надія, моя велика любов. Але наші спільні плани перекреслила анексія Криму, — веде далі Вікторія. — Не могло бути й мови про те, що Юра залишиться. «Я не зрадник», — сказав він мені, коли повідомив, що їх «перекидають» у Херсон. Згодом, після дозволу достроково перервати контракт, він поїхав додому. Я ж мусила закінчити навчання, а тоді вже вирішувати, як бути далі.
Важко переживати розлуку. Тривожні думки не давали спокою. Батьки мої категорично не сприймають «російських порядків» у Криму. Але там — все їхнє життя. Дім, який не хочуть покинути. Вирішили, що залишатимуться і чекатимуть визволення від русні.
А мене «благословили» їхати до Юри. Як зустріли 2015 рік у Клиновому, відтоді й залишилася тут. Сонце, море, гори — вони ще снилися, але мені спокійно і затишно було поряд із моїм чоловіком, у моїй новій сім’ї.
Разом з Юрою надумали поїхати на заробітки за кордон. Він ще зі шкільних років ніс відповідальність за маму, бабусю, молодшу сестру, змушений був у домашньому господарстві виконувати всю чоловічу роботу, адже батько його, талановитий агроном, раптово помер у 38-річному віці. А вдома треба було чоловічих рук: косити сіно для корів, город виорати, зібрати врожай, займатися ремонтом, забезпечувати матеріально… Юра завжди відчував свій обов’язок перед сім’єю.
***
Після народження нашого синочка Даніела, Юра аж сяяв від щастя. Для нього він став найкращим батьком. Юрина доброта, здається, вихлюпувалася через край. І зв’язок тата з сином дуже міцний.
Юра був на заробітках у Польщі, де його і застала звістка про початок війни. Не завершивши роботу, він якраз займався монтажем сонячних батарей, не отримавши розрахунок, приїхав додому. А наступного дня, після сніданку, сказав, що йде до військкомату. «Ти повинна мене зрозуміти. В мене ще з Криму залишилися незавершені справи. Хтось же має захищати…», — це його відповідь на мою розгубленість.
Знаю, що Юра не зміг би відсиджуватися за кордоном, тут, вдома, бо він дуже відповідальний і, хоч як це звучить патетично, він справді патріот.
Коли народилася наша донечка Міланочка, Юра приїхав на кілька днів. А потім знову на фронт. «Хочу, щоб мої діти гордилися батьком», — сказав, від’їжджаючи.
Усі ми дуже переживаємо за Юру. Знаємо, що між Херсонщиною і Миколаєвом, де нині воює, так неспокійно. З нетерпінням чекаю від нього дзвінка. Почула голос — і ніби трошечки відпускає. А потім знову — переживання, переживання, переживання.
Минає день за днем, ростуть наші дітки. Даніелу вже два рочки, Міланочці півтора місяця. Віримо, що з кожним днем наша Перемога все ближче.
Знаєте про що мрію, коли відсвяткуємо її? Поїхати сім’єю до нашого українського Криму. Показати дітям ті чудові місця, море. Хочу, щоб мої батьки обійняли своїх онуків. Не знаю, як складеться надалі життя. Але буду завжди там, де і мій чоловік, батько моїх дітей. Ми сім’я — і повинні триматися разом. Нехай усі захисники, які нині в розлуці з рідними, пошвидше повертаються додому...
Gismeteo 
