Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 382

У це важко повірити. Та головні поштові «атрибути», які ні на ринку, ні у бабусь із різним товаром не придбаєш, дефіцит і на самій пошті. Про це повідомив читач «Подільських вістей» Василь Кирилович Шеремета із села Мала Бережанка на Чемеровеччині.

— Наше село теж «ощасливили» пересувним поштовим відділенням. І від того «щастя» для сільських людей почалися справжні муки, — розповідає Василь Кирилович. — Газету «Подільські вісті» передплачую вже років із п’ятдесят, тоді ще вона називалася «Радянське Поділля». Дивуюся людям, які не відчувають потреби в газеті, а я без неї не можу.
Ще донедавна листоноша розносила в селі газети, оформляла нам передплату. А тепер — пошта на колесах. Приїхала, постояла машина в центрі і закуріло за нею. Я ось думаю: скільки ж то грошей витратили на ці автомобілі, через які «випхали» людей з роботи?! Скільки ж то пального треба, а воно зараз таке дороге, як золото?! А ще ж які витрати будуть на ремонт автомобілів, якщо їздитимуть вони нашими болотами та в заметілі? Може й, викопувати з кучугур доведеться. Не знаю, як ви, а я щось економії в цій реформі не бачу. Нащо було стільки галасу, стільки помпезних виступів про те, що в наші села нарешті несуть благодать.
Адресної доставки газет, у якій так запевняли поштовики, тепер немає, — констатує співрозмовник. — Хто може додибати до місця стоянки «пошти», то забере свій номер, а ні — то й ні. Газета «Подільські вісті» виходить у четвер. А пошта приїздить у Малу Бережанку аж у вівторок. Думаєте, бодай у вівторок можемо отримати газету за попередній четвер? Не будьте наївними — у кращому випадку — за позаминулий четвер. Тобто, газета спізнюється до читача на 2-3 тижні, а попередній номер чомусь «консервують». Яка в цьому логіка, не розумію.
Ось аналізую наше сільське життя за останні роки і усвідомлюю, що рідну Малу Бережанку хочуть ізолювати від світу повністю. Медпункту немає. До речі, колись «Подільські вісті» допомогли нам відвоювати його для людей, а тепер все — хворіти заборонено, лікуватися також. Школи немає. Клуб відчиняється по великих святах. Радіо не працює. Зв’язок такий, що на іншому кінці якесь «чхання», «гавкання», «свист» — лише нерви псуєш. Автобус у село не ходить. За поштою ще треба встигнути, бо покаже «хвоста» і до наступного тижня. А хто не може ходити, то й не бачить її зовсім.
    Одного дня з твердим наміром написати листа до редакції я завчасно вийшов у центр села, щоб купити конверт у прославленій і такій«близькій» до людей «пошті на колесах». Діждався машини. А ось конверта так і не купив, сказали — немає. А які ж тоді послуги людям надаєте? Послуги з бігу на довгі дистанції? Послуги із загартування нервової системи? Послуги на виживання?!
За 83 роки свого життя бачив різні ситуації, різні періоди переживав наш народ. Але в найтяжчі часи пошта йшла до людей, ми відчували її допомогу, а не знущання, як тепер. Позбавити сільських людей єдиного джерела інформації — газети — в період війни, або доставляти її з запізненням, не забезпечити необхідного — конверта, марки — це, погодьтеся, вершина зухвалості, непрофесійності. Ось так «реформатори» і доб’ють село.
Конверт мені привезли рідні з Кам’янця-Подільського. А не було б їх, то так і не дістав би цей дефіцитний товар. Дуже хочу, щоб ті, хто з вікон затишних кабінетів, із величезними зарплатами, запевняє, що все в «ажурі», пожили в нашій Малій Бережанці бодай з місяць. Коли вас позбавляють багатьох необхідних речей. Цікаво, якої тоді «заспівали» б?
І, до речі, якийсь вплив із боку влади є на це поштове безчинство. Чи їй також байдуже до проблем простих людей?