Війна змінила наше життя, принесла стільки сліз та болю. Та, слід визнати, багатьом із нас вона відкрила очі на те, що насправді має цінність, чим варто дорожити і ким захоплюватися.

— Стільки разів, ще до війни, ми чули, що наш світ жорстокий, що в ньому так мало залишилося справжньої доброти, милосердя. Але коли війна погнала нас зі своїх домівок, коли припало стільки переживань,  Господь послав моїй сім’ї надзвичайно добрих людей. Їхнє тепло, щирість — це для мене нагорода, — каже 70-літня Раїса Григорівна Горковець з Броварів на Київщині. —  Вже 24 лютого рашисти бомбили військову частину Броварів, ракетами зруйнували завод. Молодша донька з сім’єю швидко зібралися та поїхали в напрямку Хмельницького. На дорогах — страшенні затори, черги. Коли дісталися до міста, то одразу почали шукати житло і для нас — двох немічних батьків і старшої сестри з сином. А люди все прибували і прибували, з житлом було непросто. Оля розізнала, що в Лісоводах на Городоччині, в гуртожитку аграрного ліцею організували прихисток для переселенців. Не знали, наскільки доведеться затриматися, чи підійдуть умови, але виходу іншого не було, —  продовжує розповідь Раїса Григорівна. — Ми вирішили, що поїдемо в Лісоводи.
Правда, і мені, яка не може обійтися без палички через хворобу ніг, і 76-річному чоловікові, який переніс вже три інсульти, майже лежачому, на новому місці було дуже важко. Тоді й попросилися в будинок-інтернат для громадян похилого віку та осіб з інвалідністю, що теж в Лісоводах. Нам не відмовили.
— Тут ми почуваємося, як вдома. Порядок, чистота, смачно готують. У кімнаті — телевізор. А кожен ранок  нас зустрічає привітне обличчя когось із персоналу та запитання: як почуваєтеся? Що потрібно? — додає Петро Іванович Горковець. — Мешканцям будинку надають кваліфіковану медичну допомогу, з нами працює психолог, приїжджають лікарі-спеціалісти з Городка, консультують. Увагою ми не обділені, навпаки — колектив сприймає усіх підопічних як рідних.
— Наприкінці кожного місяця у нас вітають іменинників. Коли чаюємо з тортом, стільки цікавого про своє життя розповідають люди, — знову долучається до розмови Раїса Григорівна. — Слухаємо, і для кожного це важливо. Під час привітань директор Олена Юріївна Маринчук попросила мене розповісти, як познайомилася я зі своїм чоловіком. Розповідала, і ніби поверталася в молодість.
Я ж родом з Мордовії, з Саранська. А коли старша сестра поїхала в Україну, тут вийшла заміж, то запросила мене погостювати. Якось ми потрапили на новосілля до її знайомих. Ось там я й познайомилася з Петром. Він із таким запалом вигравав на баяні, а я підспівувала. Сподобалися одне одному. І залишилася я в Україні назавжди.
 Ось уже 45-ий рік, як створилася наша сім’я. Сестра з чоловіком проживають в Луганській області, працювали свого часу на шахті. Їхнє селище, слава Богу, на українській території. Я 31 рік працювала на Дарницькій ТЕЦ, Петро — 28 років в будівельно-монтажному управлінні автокранівником. Він дуже захоплювався книгами. Щоразу переповідав мені щойно прочитану. А моя улюблена територія — кухня. Рецептів у записнику — не злічити. І коли повернулися влітку в Бровари, зразу ж взялася робити вареники, інші страви, щоб потішити рідних.
Раїса Григорівна каже, що всією родиною планували святкувати Новий рік,  бути разом. Та згодом, коли через ракетні обстріли у їхніх оселях надовго зникло світло, їм, немічним, важко було давати раду. Знову згадали про  Лісоводи, де надавали прихисток і зігрівали добротою. Молодша донька Ольга з 6-річним сином нині за кордоном. Старша Світлана, знайшовши роботу, залишається в Броварах. Їм спокійніше, що старенькі батьки під надійним наглядом.
— З нетерпінням чекаємо дня, коли знову всі зустрінемося і будемо святкувати Перемогу, — додає Раїса Григорівна. — А зараз, коли поряд співчутливі, уважні, терплячі працівники  будинку-інтернату, не раз ловлю себе на думці, що з такими людьми старість не страшна, що вони усім мешканцям дарують віру,  надію,  любов, які тримають нас на цьому світі.