1.
Хата багата, якщо в ній багато. В нашій — я і мама. Але так не було завжди. Мені вчувається голос тата, я бачу його солом’яної барви волосся, блакитні очі... Зі стін двох кімнат, з-під тьмяного скла, на мене мовчазно споглядають мій прадід, мій дід, бабусі...
— Мамо, чому не ходимо на цвинтар?
— Бо ніхто там не похований.
— Не похований? А де ж вони всі?
Ненька зітхнула й неохоче промовила:
— Тепер ліпше не знати, — відвела погляд на плиту, де мліли святкові страви.
— Чому?
— Накличимо біду.
— Яка ж вона... — Я запнувсь, аби «не накликати».
— ...Страшна! — І мама надовго вмовкають, заклопотані над плитою варивом.
З якого дива може заявитись ота біда? — снуються бозна-які догадки. Навіть упімнути не волено... Що ж, заказано, то не стану дошукуватись. Ліпше скочу на лавку та у вікно гляну: чи не видно вже звізди? Бо мама вже онде скільки стола мисками заставили...
— Ойо-йой!
Небо сипле лапатим снігом, а вертка хуга радіє, на якійсь пищалці висвистує. То обвіє чорне дерево, то шугане під стріху, де сховались воробці... До всього причепиться! О, чуєте?
«Кружляйте, сніжинки! — Це тріскучий голос крутька. — Де волієте, там опускайтесь!» Ніби небесні білі візеруночки самі не відають, де їм падати. Лиш об тім подумав, як отой музика-пустун стукнув у приморожену шибку: «Слухаєш?» — «Ага», — одказую. — «Подобається?» — «Дуже. І не зовсім», — гублюсь. Хурделиця відбігає, вирегочується попід плетеною огорожею, гублячи на вивертах сопілчані звуки: «При—єд—нуй—ся... Приєднуй—ся—я—я!»
— ... Богданчику.
Мама кличуть, а я зірки так і не увидів. Та що вдієш — метелиця.
— Злазь. Пора за стіл. Але спершу помолимось...
2.
Горіла воскова свіча. Під ногами долівка грілась під притрушеним сіном. У кутку над іконою притулився до стіни солом’яний дідух. Мені здається, що він споглядає за мною з-під свого жовтавого чуба. Й мовби-то виджу очі: спокійно-суворі та синювато ласкаві. Татові очі...
На святковому столі серед мисок полохався вогник, потріскуючи, наче прагнув обірватись від гноту. Від сусіда долинала коляда «Небо і Земле...» Їх семеро в сім’ї, біда їхню хату обминає... Ненька нишком втерли очі — тамують сльози. Тата згадують... Я ложкою зачерпнув з макітри куті, але не смакує вона мені. Спроквола пережовую пшеничні зерна, змішані з розтертим маком. Схиляю голову, не дивлюсь на маму. Боюсь, що вона схлипне й зірветься на плач. Тоді й мені не стримати сліз. А то недобре. Я ж уже великий, — казав учора вуйко Михайло. І дав червонебоке япко. Затим нахилився до мого обличчя й потаємно мовив:
— Святий Миколай шукає для тебе скрипку.
— Йому відоме моє забагання?
— Аякже. Він знає все і про всіх послушних дітей.
Від почутого перекрило горло, вповісти слова не годний. А вуяшик покуйовдив рукою мого чубчика і шепнув:
— Нікому не признавайся, Миколай не любить хвальків.
— Угу.
Мовчки радію — на серці любо. Уявляється, як за вікном гратиме на сопілці віхола, а я у хаті на скрипці. Мама тоді усміхатимуться...
3.
За вікном грала буйнотрав’ям весна, а я пилікав на скрипці про сніг та віхолу, про тріскучі морози. У Сибіру довга та люта зима, казала мама. Я грав музику про тата. А мама писали до нього. Сиділа за столом зажурена, виводила пером літери, слова. Я вмію теж писати — мама й навчила мене.
— Мамо, а я?
— Чого тобі, синку?
Та я мовчки взяв аркуш у клітинку, видертий із зошита, приклав його долонею з розчепіреними пальцями й обвів її олівцем.
Мама зачудовано дивилася на мене. Я ж узяв ручку, вмочив перо в чорнило і накарлючив — так, як нарадила мама: ТАТУ МОЯ РУКА
— Тато буде втішений, — промовила мама, — що вмієш уже писати.
Я врадувано стрибав по долівці і голосно співав пісню, що сама склалась у моїй голові:
Їду, їду на коні,
Шаблю маю у руці.
Мах-трах по голові
Злющій зміюці.
... Не знав у шістдесятих, що безневинно засуджений тато роками зберігав листа у нагрудній кишені роби. А, лягаючи на холодні нари, виймав укотре дорогу вісточку і прикладав до пошерхлих уст мою долоньку.
Gismeteo 
