Він – ГЕРОЙ! З перших днів війни, з 2014 року майор Вадим Зеленюк, у складі окремого загону спеціального призначення «Омега» Північного територіального управління НГУ був у найгарячіших точках. Бачив пекло на землі. Скільки пережив, аби в нас кожен день починався з сонечка. Коли вдавалося передзвонити рідним, обов’язково в кінці звучало: «Люблю, цілую. Бережіться!».
А тепер йому назавжди 34 роки… Стільки часу на земне життя відміряла йому доля.

Яким він був у дитинстві, запитую в його мами, Ніни Семенівни. «Дуже добрим, ніколи й нікого не ображав. А ще – цілеспрямованим і дуже самостійним. Ще коли ходив до садочка, любив виконувати різні фізкультурні вправи: на голові стояв, колесо крутив, на руках ходив. До цього його спонукав тато – займався з ним».
Напевно, така «прелюдія» спонукала до серйозних занять спортом. Тож початком була пропозиція стати членом спортивної секції з дзюдо, коли щойно пішов до школи. Тренера, який приїжджав із Хмельницького, просто обожнював, а в п’ятому класі вирішив, що буде тільки спортсменом! Був підлітком, проте усвідомлював, що спорт – то велика праця, сила волі, коли потрібно жертвувати вільним часом, дотримуватися здорового способу життя…
А тепер все це у болючих спогадах… Бо хіба можна забути цю щиру усмішку, жарти, намагання завжди й у всьому допомогти! Він завжди у спогадах бабусь і дідуся, в яких проводив літні канікули. Де знайти слова, щоб заспокоїти їх...
Спогади, спогади… Після 9 класу, в 2006 році, його запросили до Республіканського вищого училища фізичної культури, де й здобув середню освіту й одразу вступив до Національної академії внутрішніх справ у Києві, яку закінчив у 2010 році.
Навчаючись в училищі, академії постійно їздив на змагання, брав участь у змаганнях на кубки президента, був членом спортивного клубу Національної гвардії. Побував у багатьох країнах Європи, де змагався в рукопашних боях, боях без правил, із самбо, вільної боротьби, дзюдо. Був членом команди збірної України з самбо. А в 2013-му став бронзовим призером чемпіонату світу з бойового самбо. Він – чемпіон Європи з універсального бою.
Коли в 2014 році почалася війна, Вадим вже служив у зоні бойових дій на посаді офіцера штурмової бригади. Час від часу виїжджав зі своїми хлопцями на різні завдання, але то була ще не така війна, як сьогодні…
Зараз батьки, рідні намагаються зберегти в пам’яті кожну мить зустрічей, розмов із сином і братом.
«Постійно телефонував нам сам, просив, щоб не переживали, і що це його обов’язок – нас захищати, – згадує сестра Юля. – 24 лютого він зателефонував і сказав, що зараз під Києвом. Саме в Київській області його загін спеціального призначення брав участь у надзвичайно ризикованих операціях – розвідували цілі та корегували артилерійський вогонь».
Ніна Семенівна: «24 лютого о 4.30 зателефонував до тата і сказав, що почалася справжня війна, що Київ вже горить, бомблять, це серйозно. Він знав, що ми нікуди не поїдемо, але просив тата: «Твоє завдання, насамперед, оберігати дітей!». Ми зрозуміли, що він ще з 2014 року все це бачив і знав який ворог жорстокий, але, разом з тим, навіть якби ми й просили не йти туди… Він казав: «Я з хлопцями, у своїй бригаді!». Вадим не зміг би по іншому, військова справа була дуже важлива для нього, адже це його покликання!»
«Ніколи не хвалився нагородами. Коли дізнавалися про чергову, він жартував у відповідь: «А, що там медаль… Головне, що не посмертно! Знаєш скільки в мене вже тих медалей!» Їх справді багато – вдома понад 50, а ще з Києва не забрали, частину роздали, а скільки він ще не привозив! Усього, напевно, понад 70» – розповідає Юля.
Востаннє рідні бачили його в червні, коли приїжджав на ротацію. А ще якось заїхав додому тільки на ніч, приїжджав у Хмельницький неофіційно, за якимись речами і в оселі був з 9 вечора до 4 ранку, тільки переночував. Ніколи нічого не розповідав про ті жахи, які довелося пережити.
Телефонував рідко, але писав щоденно. Батьків і сестру попередив, що буде сам телефонувати, писати. Пояснював тим, що часто немає Інтернету. Звичайно, цим намагався заспокоював рідних. Якщо до ночі нічого не написав, батьки не спали, чекаючи на повідомлення. А в повідомленнях щодня було: «У мене все добре. Люблю, цілую!» інколи надсилав голосові повідомлення «В мене все добре. Як у вас? Люблю, цілую. Бережіться!» – це всі його слова. І яким щастям було почути голос сина!
«У Вадима була дівчина. Все серйозно, після війни збирався одружитися, – продовжує розповідь мама. – Я просила: синочку, я розумію, що війна, але й на війні люди одружуються. А він у відповідь: «Мамо, як тільки війна закінчиться, все буде. Ти ж знаєш, що я люблю, щоб все було правильно, красиво, серйозно».
У липні кілька днів не писав, але завжди попереджав: «Не хвилюйтеся, просто день-два не буде зв’язку. Буде можливість – зателефоную!»
Родичі вважали, що голосові повідомлення син надсилав тоді, коли йшов на складну операцію. І востаннє, в неділю 21 серпня, вони отримали голосове повідомлення о 20 годині…
А наступного дня, у понеділок в обід його не стало. Першою страшну звістку повідомили Юлі, а вона відразу зателефонувала мамі.
... Не було якогось передчуття, адже син завжди заспокоював: він у безпеці, все буде добре, хвилюватися не потрібно. У них хороша команда, вони навчені, підготовлені. У тривозі були постійно, але на таке не сподівалися…
А наступного дня принесли сповіщення, в якому прочитали: «За повідомленням начальника Північного Київського територіального управління генерал-майора О. Гарчу Ваш син, майор Зеленюк Вадим Сергійович, близько 12.00 22.08.2022, в складі групи спеціального призначення, виконував службово-бойове завдання в районі населеного пункту Красногорівка. У ході нерівного бою з переважаючими силами противника майор Зеленюк Вадим Сергійович отримав кульові та осколкові поранення, не сумісні з життям».
Його улюблена пісня була: «Тихо пішов, або пісня спеціального значення».
«В небо цілить гелікоптер
І лунає наказ «На зліт»
І бійці спеціального значення
Вирушають у свій похід.
Тихо прийшов, тихо пішов,
Ворога знищено,
як був наказ...»
Поховали Вадима в Пилипах на Красилівщині, де могили всіх предків.
«Таке життя, і ми всі, де живемо, там лишаємо місця для вічного спочинку, не знаючи для кого, – каже Ніна Семенівна. – Ми постійно їздимо на могилу сина, і нас там поховають…»
Вадим постійно допомагав людям, вночі вивозив їх за межі міст, які бомбили. Люди згодом розповідали, що не знали його імені, тільки обличчя запам’ятали того, хто допоміг уникнути смерті. Коли в Інтернеті побачили фото і дізналися про його загибель, виходили на зв’язок, розповідали й дякували батькам за сина.
Коли були в Києві, до них підійшли співробітники патрульної поліції і розповідали, що в них також була така ситуація, коли Вадим їх рятував, дякували батькам за сина, завдяки якому залишилися живими…
У Вадима Зеленюка два племінники. Старший, Сашко, намагається в усьому бути схожим на свого дядечка-героя, а молодший Назар, щодня зустрічається поглядом з Вадимом, який посміхається з пам’ятної дошки на стіні школи і щоразу здоровається й прощається з ним.
30 серпня Вадим мав приїхати на ротацію й планував із сім’єю відпочинок у Карпатах. Не судилося…
Указом Президента України №690/2022 «Про присвоєння звання Герой України»: «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі постановляю: присвоїти звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» ЗЕЛЕНЮКУ Вадиму Сергійовичу – майору (посмертно).