Для Володимира Івановича Дзядуха, як і для найдавнішого обласного часопису, 2023 рік стане, без перебільшення, особливим. Адже цьогоріч виповниться 60 років з часу знайомства нашого відданого читача з «Подільськими вістями». Відрадно, що за всі ці довгі роки він жодного разу не переривав передплату, а завжди намагався знайти можливості для неї.
Народився Володимир Іванович 27 серпня 1939 року в сім’ї колгоспників Івана Степановича та Марії Омелянівни в селі Чапля на Летичівщині. Голодне босоноге дитинство, важкі воєнні та післявоєнні часи — всього довелося спізнати. Болем у серці озиваються у нашого читача тодішні події, адже після загибелі батька, матері довелося самотужки виховувати й підіймати на ноги чотирьох дітей.
Крізь роки Володимир Дзядух проніс татові слова, які він сказав матері перед тим, як піти на фронт: «Будь сильною і дбай про дітей». Вона ж не зрадила чоловікові, важко працюючи в ланці, робила все можливе, щоб її діти мали що їсти.
Проте і діти намагалися підтримати матір, допомагали їй, як могли. Володимир Іванович згадує, як вони разом із братом почали рано трудитися, тоді всі юнаки і дівчата загартовувалися працею в ранні роки. Пасли людям худобу, за що одержували від заможніших сусідів шматок хліба чи якийсь інший харч, також працювати в колгоспі, доглядаючи худобу.
Найважчим для сім’ї, згадує пан Володимир, був 1945 рік, адже це фатальний час для неї — не стало батька. Він у березні 1944 року був призваний у діючу радянську армію, воював на фронтах Другої світової війни. Та 10 березня 1945-го під час бойових дій за плацдарм у районі Найсе, що в Північній Німеччині, загинув.
Сльози тихо покотилися по обличчю 83-річного Володимира Івановича, як він згадав той день, коли мамі принесли конверт зі страшним повідомленням. Вона одразу зрозуміла, що в ньому, бо відправником був зазначений Летичівський військовий комісаріат. «Вона почала несамовито тремтіти, тіло неначе паралізувало, руки заклякли, тримаючи злощасну «похоронку», — згадує наш читач. — Мама не могла його відкрити, бо надто боляче було підтвердити свої здогадки. Через якусь мить сльози градом полилися, не даючи промовити ні слова».
Так мати залишилася вдовою в 32 роки з чотирма неповнолітніми дітьми: старшому Степану було 8 років, Володимиру — 5, а донечкам — Катерині майже три роки, а Оленці — півтора. Це були роки складних випробувань, які сім’я, як підкреслює Володимир Іванович, витримала завдяки підтримці родичів. Вони й допомогли пережити голод 1947 року.
Крім роботи пастуха, юний Володимир працював помічником тракториста в місцевому колгоспі. Потім, закінчивши шоферські курси Летичівської автошколи, був призваний на строкову військову службу до радянської армії, яка, до речі, не залишилася безслідною для нього, бо, розвантажуючи вагони, отримав серйозну черепно-мозкову травму. Тож за станом здоров’я був звільнений із збройних сил СРСР. Після цього здобув спеціальність столяра четвертого розряду.
У шістдесятих роках він працював завклубом у селі Чапля, здобув спеціальність «культурно-освітня робота», працював директором Чаплянського СБК. А потім доля його закинула до Хмельницького, де працював майстром виробничого навчання в профтехосвіті.
Так уже склалося в нашого героя, що протягом життя він не припиняв навчатися, тож у 1986 році вступив до Кам’янець-Подільського будівельного технікуму на спеціальність «промислове та цивільне будівництво», отримавши кваліфікацію «техніка будівельника».
Після виходу на пенсію Володимир разом із дружиною Валентиною проживають в обласному центрі. Гордяться донькою Мариною, яка має дві вищих педагогічних освіти та працює за фахом. Тішаться й успіхам двох онуків: Артем цьогоріч закінчує комп’ютерну академію, а дев’ятикласниця Валя продовжує навчання в школі. Бо вчитися, як наголошує дідусь, ніколи не пізно, адже в житті усяка наука знадобиться.