Доля Геннадія Михайловича Мельника склалася, як у всіх однолітків того воєнного і вже післявоєнного лихоліття. Адже народився він у голодоморні тридцяті роки в селі з поетичною назвою Слобідка-Малієвецька Дунаєвецького району.
Дванадцятирічним хлопчаком, тобто у 1944 році, коли погнали з області фашистів, вийшов у поле на свій перший хліборобський ужинок.
Тоді ж ні техніки, ні коней у місцевому господарстві не було. І орали, і сіяли, і збирали руками. Скільки- то всякої роботи переробили вони, знає лише Всевишній і, звісно ж, сам Геннадій Михайлович. Але ж недарма мовиться, очі бояться, а руки роблять.
Уже шістнадцятирічного юнака, як і його однолітків, повезли на відбудову шахт Донбасу, бо, втікаючи, німці знищили їх. Саме тут і опанував Геннадій перші професії і будівельника, і шахтаря. А згодом, як мовиться, за біографічним сценарієм юнаків тієї доби — служба в армії. Після неї не поїхав на тодішні великі будови чи освоювати далекі цілинні землі, а повернувся до рідного села. Тож спізнав принади й мистецтво всіх тамтешніх професій: працював комбайнером, взимку готував сільськогосподарську техніку до весняних робіт, отож перепрігся на зварника, а тут рукою подати до кузні, той одяг ковальський фартух. Тямущого чоловіка помітили й оцінили: очолив тракторну бригаду, далі рільничу. А вийшовши на пенсію, ще 16 років трудився лісником і питлював у місцевому млині.
Робочий стаж Геннадія Михайловича склав 64 роки, або іншими словами, він на 1 рік більше пропрацював за все життя середньостатистичного українця, який проживає... 63 роки.
Разом із дружиною Валентиною Іванівною, яка працювала в місцевому дитячому санаторії, виховали двох синів: Станіслава й Віктора, який, на жаль, дуже зарано пішов у засвіти, як і його матір.
Бо у таких драматичних випадках мовиться: жити та й жити!
А загалом дідусь і вже прадідусь Геннадій Михайлович має цілий «підрозділ» найрідніших йому людей. Це — онуки, з яких три онучки та онук, і 8 правнуків. Усіх їх Геннадій Михайлович називає своєю радістю, втіхою, а ще джерелом оптимізму й невичерпної енергії.
Роки, роки. Якби там не було, а вже ось-ось 91 стукне.
На зиму батька до себе забирає у Хмельницький Станіслав. Каже, все питає його батько: а коли ж, сину, мене до своєї хатинки завезеш? Бо в міському помешканні ніби комфортніше, але в своїй рідній хатині і душевніше, і вільніше. Бо хатина на рідній землі, власноруч збудована.
Ще Геннадій Михайлович старається десятою дорогою обходити медиків і фармацевтів. Коли син яку таблетку татові пропонує, свій аргумент наводить: «Краще скляночку вина налий, це ліки кращі і приємніші».
Якщо ж який смуток зів’є в душі батька гніздечко, впрягається Станіслав у баян, батькові в руки барабан і нумо зажуру з домівки проганяти.
Тож довідалися в Києві, у Всеукраїнському об’єднанні «Країна» про унікального ветерана праці, довгожителя, який наче Антей живиться силою землі, якій стільки літ служив вірою-правдою, і нагородили Геннадія Михайловича медаллю, яка так і називається: «За плідну працю на землі».
На іншу ж нагороду Геннадій Михайлович і не погодився би, адже саме ця відзнака, як жодна з існуючих, стала такою рідною і високою оцінкою його життя. Життя патріота і сина Землі, яку він все життя плекав.
Gismeteo 
