Думали, що під час такої бажаної для них зустрічі і наговоряться вдосталь, і надивляться одне на одного досхочу, а дні відпустки пролетіли так стрімко. І не зогледілися, як знову пора випроводжати сина, чоловіка, батька на війну. Чи відчував Василь Василенко в ті хвилини, що то їхня остання зустріч, що обіймає дітей востаннє, що вже більше ніколи не торкнеться маминих рук? Про це часто думає Оксана Василенко, дружина бійця, якого назавжди забрала в неї війна.

— У вересні Василь приїхав додому в коротку відпустку, за місяць до загибелі. Він мало що розказував, бо дуже нас оберігав. Ні мені, ні дітям навіть не обмовився, що пережив насправді. Але очі його були зовсім інші… Він кожну хвилиночку намагався провести разом з нами. А коли вже їхав, сказав: «Пам’ятай, ти в моєму серці», — розповідає Оксана Василенко.
У його доброму, щирому серці жила велика любов до мами Ольги Олексіївни, дружини Оксани, доньки Руслани, сина Захара, і вони повсякчас відчували її тепло.
А ще його серце було небайдужим. Коли у 2014-ому спалахнула війна на сході України, Василь просився воювати добровольцем. Але тоді за станом здоров’я йому не вдалося стати у військовий стрій. Та, залишаючись справжнім патріотом, людиною високих моральних принципів, на другий день повномасштабної війни Василь Василенко доєднався до сил Територіальної оборони, з бажанням відстояти найдорожче — сім’ю, рідний край, Україну.
Як любили вони всією сім’єю «відкривати» для себе Україну, захоплюючись красою, унікальними історичними пам’ятками в різних куточках країни. А різдвяні вертепи, які організовували разом із сім’єю сестри Алли, стали родинною традицією. Свого часу Василеві довелося працювати за кордоном, але, повернувшись, говорив, що ні на жодну іншу державу Україну не проміняє.
Василь Василенко народився 19 квітня 1975 року, закінчив Кривачинецьку загальноосвітню школу. У Волочиському професійно-технічному училищі здобув професію слюсаря й електрозварника. Працював водієм на підприємстві, на автозаправній станції, став приватним підприємцем. Оксана Василенко каже, що він мав золоті руки, все міг зробити сам. А його турбота про сім’ю давала їм відчуття надійної опори в житті.
Міцну підтримку друга, який ще й заряджав оптимізмом, життєрадісністю, відчували й усі бійці 86 батальйону 106 окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Василя вважали настільки своїм, рідним, що нагородили стрільця 1-ої стрілецької роти позивним Сват.
Разом із побратимами Сват брав участь у контрнаступі на Харківщині, воював під Балаклією, звільняв Куп’янськ.
— Мамо, не плач, все буде добре. Так повинен зробити кожен справжній чоловік. Я обов’язково повернуся з Перемогою, — сказав він Ользі Олексіївні, вирушаючи після відпустки на Херсонщину.
Справжній чоловік, який сповідував закони честі, загинув у День захисника України та День українського козацтва. Його життя, сповнене великої любові до ближніх, турботи про найдорожче, обірвала куля ворожого снайпера поблизу села Давидів Брід.
...На Алеї Слави Волочиська, в якому проживає сім’я з 2005 року, — портрет Героя. Йому присвоїли звання Почесного громадянина Волочиської громади. А в день народження Василя Василенка, 19 квітня, у його рідному селі Кривачинці Війтовецької громади на приміщенні школи відкрили цифрову меморіальну дошку. Це перша на Хмельниччині меморіальна дошка, на якій розміщений QR-код, завдяки якому можна переглянути фільм про життя і військову службу Василя Васильовича Василенка. 19 квітня 2023 року йому виповнилося б 48 років, проте в нашій пам’яті він назавжди залишиться 47-літнім.
Відважні захисники, які нині у пеклі війни, обов’язково принесуть Україні Перемогу, адже вона була мрією тих, хто, виборюючи її, віддав своє життя. Зразком мужності, патріотизму, шляхетності, відданості буде для багатьох поколінь своїх земляків і Василь Василенко. Людина з небайдужим серцем, яке вболівало за все, що він любив.