Курси валют

Вона добре пам’ятає слова лікаря УЗД, на обстеження до якого прийшла разом із хворою матір’ю. Вони вже зробили комп’ютерне дослідження. Попередньо повідомили, що у матері остання стадія раку, і жити їй залишилося від сили один-два місяці. Але ще дали скерування на УЗД, аби не вбивати надію хворої остаточно. І ось, подивившись результати попереднього обстеження, лікар з обуренням запитала: «А навіщо ви прийшли ще до мене? Тож і так зрозуміло, що остання стадія, і пізно вже щось робити!». Пам’ятає, як зблідла мама, якій вона не казала правду, втішаючи придуманими діагнозами про важкі хвороби, які, попри все, лікуються. Як відмовлялася робити те кляте УЗД…

Мама померла за тиждень до 24 лютого 2022-го. Доньки якраз встигла по-людськи поховати її. Ще й панахиду заздалегідь замовила на дев’ятий день. Але відслужити уже не встигли.
Їй здається, що з того часу минула ціла вічність — дуже багато трагічних подій спресовано у році, що минув після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Вона й досі не може повірити в те, що їй дивом вдалося 26 лютого вибратися з рідного Маріуполя. На старенькому автомобілі, з десятирічним сином, кішкою та собакою.
Їй печуть і донині оті нетактовні слова лікаря. Тож тепер вона особливо знає ціну тактовності. Тому правильно реагує на окремі зауваження про те, чому досі розмовляє російською мовою. Адже сама розуміє, що звична для неї мова тепер — це мова окупанта. Шкодує, що зростала в російськомовному середовищі. Тож вчиться розмовляти українською, старається. А син, до речі, взагалі, уже дуже добре знає українську. «Й Україна мені справді дорога, — каже. — Інакше, хіба залишилася б тут? Могла і за кордон поїхати. Мій дідусь, батько моєї матері, родом з Хмельниччини. Мене тут дуже привітно зустріли, зігріли турботою. Працюю за фахом — медсестрою. Ми всі нині в одному човні…».
Ми всі травмовані війною, стверджують психологи. Власне, ми й самі це добре відчуваємо. Адже переживаємо страшні події — наша держава бореться з російським окупантом. І незалежно, де саме живемо, чи у Харкові, чи в Житомирі, чи у Тернополі, всі перебуваємо у стані стресу. Бо рівень нашої травмованості визначається не лише кількістю ворожих обстрілів та бомбардувань, а й втратами рідних і близьких на фронті, болем та страхом. Постійна стривоженість, напруга, втома у багатьох викликають депресивні стани. До речі, ще в кінці минулого року в Україні було проведено масштабне дослідження психологічного стану людей під час війни. Як повідомили в Міністерстві охорони здоров’я, 70 відсотків громадян перебувають у стресовому стані. Лише два відсотки опитаних зверталися за консультацією до психолога, психотерапевта чи сімейного лікаря. А майже половина респондентів вважають, що психологічна допомога — лише для психічно хворих людей.
Саме тому нині, так би мовити, в контексті війни, повинні ставитися одне до одного максимально прихильно й коректно. Тепле слово, доброзичливий погляд, дружня підтримка — цінніше золота. «Як ти?», — запитуймо щоразу тих, хто близько, і тих, хто далеко. Просто покладімо руку на плече, поділімося радістю у телефонній розмові…
Війна — наша спільна біда, тож вона в жодному випадку не повинна нас роз’єднувати. Гуртуймося, приймаючи кожного з нас такими, якими ми є.
Війна вимагає максимум тактовності. Тому нетактовно, думаю, презирливо казати, приміром, чого, мовляв, вам у глибокому тилу боятися, чому нервуватися? Але ж, знаємо, що прилетіти може всюди. Ось і в нашому Хмельницькому скільки уже влучань було? І жертви були — троє молодих людей загинуло. Тому кожна повітряна тривога — потенційна загроза для кожного. І це виснажує і пригнічує.
Чи має хтось право упереджено ставитися до тих, хто ще з перших днів виїхав за кордон навіть з областей, від яких війна дуже далеко? Так, окремі з них за минулий рік навіть по кілька країн об’їхали, шукаючи комфортнішого місця. Але це їхній вибір. І ви так можете зробити. Європа дає прихисток усім. А спробуйте поїхати ні з чим і в нікуди з двома малесенькими дітьми і самій-самісінькій давати собі раду на чужині…
Особливого такту вимагає спілкування з нашими військовими. А саме з тими, які зазнали важких поранень і втратили, можливо, руку чи ногу. Важливо не зробити їм боляче під час розмови. Потрібно зберігати спокій та повагу. Психологи радять не розпитувати їх про те, де і як вони зазнали поранення. Просто ведіть зі своїм співбесідником невимушену розмову.
Справжнє обурення викликають зауваження, які, на жаль, можна нерідко почути: та що там військовим, у них же 100 тисяч зарплати! Так можна воювати! То чому ж ви не їдете на передову, щоб отримувати тих самих 100 тисяч гривень? Не хочете?
Найточніше, мабуть, буде сказати, що ми повинні з розумінням ставитися одне до одного.
І тоді, коли одні гинуть у бою, чи вивозять з небезпечних районів людей, чи розшукують по полях колишніх боїв останки наших захисників, впритул до найменшого фрагмента, а інші, приміром, по телебаченню чи у концертному залі дивляться комедійні передачі (хоч і патріотично вмотивовані). Але не поспішаймо ставати суддями. Можливо, ці глядачі пожертвували велику суму грошей на потреби Збройних сил України або ж роблять щось інше, аби наблизити нашу Перемогу?
Зрештою, етичність усіх наших вчинків залежить від нашої совісності. Кожен крок диктується саме нею. До речі, існує так званий синдром провини вцілілого — коли людині соромно бути в безпеці. Синдром виникає у людей, які пережили важкі травматичні події і вижили на відміну від інших. Водночас це почуття викликає бажання робити все для виживання своєї родини, своєї держави.
Принагідно кілька слів хочеться сказати з приводу нетактовності у рекламі, яка, до речі, болюче вражає усіх нас. Адже не знаю кому можуть сподобатися назви, які мають сосиски — «Патрончик», пиво — «Герої не вмирають», насіння редису — «Азовсталь», кабачка — «Привид Києва», комбуча — «Героїчна Буча»? Використання подібних торгових брендів викликає у нас зовсім не позитивні асоціації. Ба більше, які емоції можуть викликати ці назви в людей, які безпосередньо пережили трагедію, приміром, у тій же Бучі чи на «Азовсталі»?
Саме тому не так давно у Верховній Раді України було прийнято законопроєкт № 9128, який передбачає обмеження використання патріотичної тематики при реєстрації торговельних марок та в рекламі. У проєкті пропонується заборонити використання назв населених пунктів та місцевостей, які постраждали під час російської збройної агресії, назв місць, населених пунктів та їх частин, що стали символом стійкості та героїзму українського народу, патріотичних гасел тощо. Автори пояснюють, що використання подібних торгових марок не просто не має ніякої цінності для підняття рівня патріотизму в Україні, а, навпаки, є недоцільним.
Зрештою, думаю, у цій сфері запанує порядок. І з нетактовністю у рекламі буде покінчено. А нам — продовжувати жити, продовжувати боротися й наближати Перемогу. Не забуваймо бути максимально дбайливими. Цінуймо одне одного. Завтра вранці обов’язково запитайте у своїх найближчих: «Як ти?». І подякуйте Богові, отримавши позитивну відповідь.