Шлях від шкільного порогу в самостійне життя Артема Комісарчука був легким і став відліком його успіхів. Здобувши економічну освіту в Тернопільському університеті, проходив військову службу в Криму, в 406-ій об’єднаній артилерійській групі, матросом берегової оборони. А повернувшись додому, працював у райдержадміністрації, а потім — у Польщі. У юнака було чимало планів, задумів та мрій, які враз спалила війна, спалахнувши на рідній землі. І судилося йому, захиснику Вітчизни, понад рік пекельної неволі.

Записався добровольцем
 Артем якраз був удома, — приїхав до батьків на кілька днів. Тоді й дізнався з Інтернету, що «зелені істоти» штурмували військову частину в Сімферополі, де він служив. І, не гаючи часу, поспішив у військкомат рідного містечка та записався добровольцем. Тетяна Василівна навіть і не намагалася стримати свого єдиного сина, бо знала — інакше він не міг вчинити, проігнорувати святий обов’язок захисника, коли Україна в біді. У першу хвилю мобілізації, 11 квітня 2014 року, пішов боронити рідну землю.
Уже в червні, після на-вчань на полігоні, потрапив у 51 окрему механізовану бригаду і поїхав у Луганську область. У нього, командира САУ, було четверо бійців. «Це така артилерійська високомобільна одиниця, яка точними ударами знищувала військову техніку бойовиків, і чимало життів врятувала нашим хлопцям, — пояснював мені Артем Комісарчук. — Ми захищали блокпости, підтримували бійців, які штурмували ворожі позиції. Терористи нас ненавиділи, ми стали для них небезпечним супротивником, і вони навіть обіцяли винагороду за знищення нашої гармати — аж 10 тисяч доларів…
А перемога була так близько. Звільнивши Сєвєродонецьк, зі своїми побратимами Артем крокував марш-парадом міською вулицею. А далі знову запеклі бої поблизу Іловайська. «Тоді ми майже не спали, атакували ворога, — продовжував Артем. — Нам вдалося знищити кілька «Градів», мінометів, два КамАЗи з бойовиками. А поблизу села Дзеркального, 23 серпня, нас накрив шквальний вогонь з «Ураганів», «Смерчів» та «Градів». Коли ж наша військова техніка була виведена з ладу, а бойовики продовжували обстріли, то проривалися до базового табору через шквальний вогонь із самохідних мінометів «Нона». Ми тішилися, бо були у бронежилетах, інакше не залишилося б на нас живого місця. Вже у таборі біля бліндажа почув вибух — гаряча хвиля вдарила мене в руку і відкинула. Я і ще четверо вцілілих бійців вирішили відходити до річки, подалі від зони обстрілу».
Зв’язку не було, бо російська розвідка глушила. Це Артем уже пізніше збагнув. Адже тоді, коли побачив колону військової техніки без розпізнавальних знаків, йому навіть на думку не спало, що це російські військові вторглися в Україну.
— Коли ми почули гул танків, то я, старший за званням, наказав хлопцям зачаїтися, а сам пішов у розвідку, — розповідав Артем. — Як підійшов до колони, то вже військові мене тримали на прицілі. А я відразу ж зрозумів, що потрапив у пастку. Це були росіяни, вони ставилися до полонених нахабно і цинічно. Не приховували, що з Росії й з’явилися на Донбасі з визвольною місією, називаючи нас фашистами, бандерівцями та дітовбивцями. Нас морили голодом, ми знемагали від спраги, бо навіть води не давали. Зухвало й безперестанку вели вогонь, розстрілюючи тих, хто намагався вийти з оточення. А вже       26 серпня нас віддали в руки бойовиків. І розпочалися безкінечні допити та тортури.
Сім кіл пекла
Позаторішнє літо для подружжя Комісарчуків було тривожним. А коли 24 серпня Артем не зателефонував, то батьки вже місця собі не знаходили.
Минали дні, а вісточки від сина так і не було. Та все ж телефон задзвонив. Незнайомець російською мовою повідомив Тетяні Василівні, що Артема розстріляють і порадив їй молитися. А ще сказав, аби вона із сином попрощалася. «Мамо, я живий, здоровий, у полоні», — почула голос Артема. І намагалася підібрати слова, аби втішити свою кровинку, стримуючи себе, аби не розплакатися від безсилля.
І справді, бойовики полоненого повели на страту. Артем запитав у них, чи його тіло передадуть батькам. «З кулею у лобі будеш гнити під териконами», — відказали вони. Але чомусь не розстріляли, хоча він уже попрощався з життям.
— Нас, військовополонених, водили по місту, били жінки, називаючи фашистами і карателями, лаяли і проклинали А потім знову заганяли у підвал і били. Коли перевезли у приміщення донецького СБУ, то стало ще нестерпніше. Із підвалу мене виводили лише на допит, а російські офіцери принижували і знущалися, хотіли почути від мене зізнання у тому, що я, артилерист, зумисне руйнував житлові квартали, школи, дитсадки, вбивав дітей. Коли ж намагався їм пояснити, що лише солдат і захищав свою рідну землю, то від побоїв аж темніло в очах. Серед бойовиків був і мій земляк з Ярмолинець, то він старався з усіх сил, аби сильніше ударити. Здавалося, що допити та побиття ніколи не припиняться. Моє обличчя стало суцільним місивом. Я не міг ані їсти, ані пити. Мене підтримував і заспокоював Сергій Фураєв, майор, мій командир із бригади…
А до них, артилеристів, у місцевого населення, здавалося, ненависть була безмежна. Коли полонених вели донецькими вулицями «коридором ганьби», то перехожих, особливо жінок, охоплювала злість.
 — Мене хапали за чуприну, били по обличчю, — згадував Артем. — Аж через два місяці нас почали відправляли на різні роботи — розбирали завали, підмітали вулиці. Як почули про обмін полонених, то в нас з’явилася надія. Проте бойовики не припинили допити та побиття. Мене з Сергієм вивезли за місто, а слідчий-росіянин радив нам перейти на службу в армію «ДНР», бо інакше мене в Росії судитимуть за геноцид донбаського народу. А це потягне 25 років ув’язнення. Сергія поставили перед суворішим вибором, погрожуючи розстрілом. Я обрав суд, а він попросив, щоб його стратили…
Проте непокірних невільників несподівано помилували і уже не заманювали у свої ряди ані пряником, ані нагайкою. Їх виводили лише на різні роботи. У березні на летовищі розгрібали завали, з-під них діставали понівечені тіла загиблих кіборгів, серед них був і Краб із Деражні. Тяжко працювали, розвантажуючи мішки з цукром, борошном, проте полонених уже годували. Завдяки турботі волонтерів була в них і їжа, і одяг.
Цьогорічного вересня Артема Комісарчука обміняли на чотирьох бойовиків. У своє визволення, зізнається юнак, не відразу повірив, а лише тоді, коли переступив поріг рідної домівки. І, згадуючи пережите у полоні, каже, що найбільше його вразило катування, збиткування над полоненими. Бойовики зривали золоті, срібні хрестики-талісмани заради наживи, холоднокровно розстрілювали поранених беззахисних невільників, а львів’янину Оресту, медику-добровольцю, на спині вирізали свастику. На жаль, простежується фашистський почерк новороської братії.
Юнак поки що не будує планів на майбутнє. Можливо, продовжить службу і, як його батько Володимир Іванович, буде військовим чи обере мирну професію. Нині він втішений тим, що мама з татом знову посміхаються.