Ще зі шкільних років Владислав Казмірук із Шепетівки серйозно захопився важкою атлетикою. Вважав, що справжнього чоловіка завжди вирізняє сила, упевненість, вольовий дух. Напористість, виснажливі тренування допомогли йому здобути звання кандидата в майстри спорту.

І вибір професії юнак пов’язав зі справою, що відповідала його поглядам і переконанням: вступив до Київського військового інституту при університеті імені Тараса Шевченка. Після закінчення вишу, в 2019 році, Владислав отримав диплом військового психолога.
Служити молодшому лейтенанту випало в Миколаєві, в 36-й окремій бригаді морської піхоти. Часто військовослужбовці частини змінювали колег підрозділу в Маріуполі, де ті тримали оборону неподалік лінії розмежування з окупованою росіянами територією.
І початок повномасштабної війни Владислав Казмірук зустрів буквально за кілька сотень метрів від ворога, в селі Водяному.
Той день врізався в пам’ять назавжди. Пізніше Владислав розповідатиме, що ні на хвилину обстріли русні не припинялися – 20 годин суцільного шквального вогню над головами українських воїнів. Ревли літаки, всіюючи землю бомбами. Втрати серед наших воїнів були великими, а передихнути в цьому жахливому пеклі не було жодної можливості. Три дні поспіль атак рашистів виснажували все більше, але наші хлопці трималися мужньо. Під час одного з прильотів 26-річний Владислав Казмірук був важко поранений. Уламками посікло все тіло, руки, ноги. Один із уламків потрапив в око бійцеві. Ледь вдалося побратимам дістати Владислава, закривавленого, присипаного землею, і відправили лейтенанта до військового госпіталю в Маріуполі. На той час орки ще не ввійшли до міста.
Молодого офіцера прооперували, зуміли врятувати йому зір. 11 березня до палати забігла перелякана медсестра Оля, наказала швидко заховати форму усім військовослужбовцям, серед яких була і жінка, мовляв, рашисти вже під лікарнею.
Невдовзі зайшло троє озброєних, запитали чи є серед хворих військові. Їм відповіли «немає». Та вже через тиждень зранку до їхньої палати увійшла головний лікар у супроводі російського конвою. Пальцем вказала: «етот, етот, етот, а тот – офіцер». «Здала» навіть жінку-медикиню.
Їх одразу забрали і запроторили до підвалу станції переливання крові, будівля якої була навпроти лікарні. Тримали там кілька годин, а потім доправили у виправну колонію №2 міста Горлівки. Саме там і облаштувала русня табір для українських полонених. На той час у таборі налічувалося 1200 полонених.
– У бараках – двоярусні нари. У кожному – до 200 полонених. Годували кашею і «похльобкою», аби з голоду не померли. Били. Не сподобалося, як подивився, не сподобалася посмішка і за те, що не знали слова гімну росії, за те, що не хотіли виконувати його, – били, – розповідав Владислав. – Наглядачі змушували співати гімн зранку та ввечері, виконувати російськомовні пісні. Хто відмовлявся – до ізолятора, де і били, і знущалися, змушували вивчати праці леніна. Регулярно відбувалися допити, перевіряли, чи збігаються свідчення…

***
Ще у перші дні перебування в госпіталі Владу вдалося зателефонувати до мами, повідомив, що поранений, що зв’язку може не бути, бо тут стріляють. І зовсім скоро ворог захопив Маріуполь.
Медсестра Оля також зателефонувала до Наталії Фоміних, мами Влада, і розповіла вже про те, що військових з госпіталю спочатку кинули до підвалу, а потім повезли в невідомому напрямку. Мати дізналася, що син у полоні, і з тих пір втратила спокій.
Коли ж 22 квітня 2022 року Владиславу дозволили зателефонувати рідним, він сказав лише, що живий, з ним все добре, але в полоні. А у вересні 2022 року дали можливість написати додому короткого листа.
Пані Наталії пізніше вдалося зв’язатися з рідними одного із побратимів Влада, які залишилися на окупованій території. Коли дізналися, що їм дозволять передавати посилки полоненим, надіслала кошти, щоб купили для нього необхідне.
Не один раз жінка їздила до Києва, щоб зустрітися з представниками Координаційного штабу з обміну полоненими. Спілкувалася з віце-прем’єркою Іриною Верещук, представником Головного управління розвідки Андрієм Юсовим. Просила, щоб прізвище сина внесли до списку обміну полонених.
Коли волонтерам дозволили записати звернення окремих полонених, Наталя не побачила цього відео в соцмережах. А згодом хтось із них зателефонував, щоб переглянула та написала листа.
І вона, боячись нашкодити, написала лише, що всі за ним дуже скучили, люблять і чекають додому. Сама ж щиро молилася і вірила в те, що настане той день, коли зможе обійняти сина.

***
Владислава викликали до слідчого, сказали, що він у списках на обмін, нехай збирає речі. Із зав’язаними очима, руками посадили в автобус. Потім – у літак. Півтора доби добиралися до місця обміну.
Разом із Владиславом обміняли цього дня сто полонених, хлопців, а тих шістьох, з якими лікувався у госпіталі, серед них не було.
Через два тижні перебування в реабілітаційному центрі Полтави до Владислава Казмірука приїхали батьки, молодша сестра Поліна. Вони таки змогли обійняти одне одного та дати волю почуттям.
Нині шепетівчанин Владислав Казмірук працює в Центрі відновлення особового складу Збройних сил України, надає психологічну підтримку тим, хто повернувся з російського полону. Із Олею, медсестрою з Маріуполя, якій вдалося виїхати з окупованого міста та влаштуватися на роботу в Києві, він мріє створити сім’ю. Але весілля, вирішили, святкуватимуть вже після нашої Перемоги.