Вони такі різні: і за віком, і за вдачею, та поєднала-зріднила їх навік ота проклятуща війна. Їх охрестили «кіборгами» за проявлені, по суті, надлюдські можливості, та вони не вважають себе героями, скромно стверджуючи, що лише виконували свій обов’язок. Оте страшнюче пекло Донецького аеропорту, через котре довелося пройти, наклало відбиток на долю кожного з них, загартувало й додало сивини. Воно ніколи не полишить пам’ять, щоразу приходитиме у сни страшними безперервними обстрілами, коли повітря не вміщало вже запаху смертельного металу, штурмами, стогонами важкопоранених, підривами, атаками, смертями друзів, отим почуттям приреченості, коли розумієш, що допомоги сподіватися марно, а ворог тим часом лютує, відбираючи шанси, а вдома чекають рідні, щомиті молячись, а ще — усвідомленням, що за ними Україна…
«Кіборги» Хмельниччини зібралися минулої суботи дружною своєю родиною. З’їхалися хлопці з усіх куточків краю спочатку на майдан Незалежності в обласному центрі: тут схилили голови перед світлинами загиблих побратимів. Затим поїхали на Деражнянщину. На день народження. До друзів... На кладовища. Спочатку в Деражні провідали Івана Зубкова, якому посмертно присвоєно звання Героя України. «Командир роти вогневої підтримки Зубков у січні 2015 року брав участь у деблокуванні підрозділів, що боронили Донецький аеропорт, — вкарбовано у Вікіпедії. — Під час одного з боїв він викликав вогонь артилерії на себе, прикривши відхід підрозділу… Старший лейтенант загинув унаслідок підриву бойовиками другого поверху нового терміналу». Першого листопадового дня Іван Іванович зустрів би своє 42-річчя.
У Нижнє до Василя Григор’єва поїхали на 32-річчя, котрому збутися не судилося. Його день народження був якраз напередодні зустрічі, 6 листопада. «Вчора приходили вітати Васю вчителі, учні», — присідаючи біля могили, змахує сльозу з вицвілих очей згорьована ненька героя. Вона, уважно ловлячи кожне слово, розпитає про війну, про воєнні будні свого сина, пригадає трьох онучок, які без батька залишилися…
Тієї фатальної аеропортівської останньої ночі, коли підірвали термінал, Василю, агееснику з позивним «Хімік», переломило обидві ноги. «Та він тримався мужньо, — розповідає друг, односелець Олександр Михайлюк, який щойно тиждень, як повернувся з полону, пробувши в неволі довгих дев’ять місяців. — Ми, вцілілі, відстрілювалися залишками набоїв і діставали з-під завалів важкопоранених, кололи їм знеболюючі… Що могли, зробили. А на ранок Саєнко, ми на нього казали «Дєд», сумно констатував: «Хлопці, п’ять двохсотих у нас». Я прибігаю: Вася лежить з відкритими очима, я… заплакав, я ж просив його, щоб тримався, обіцяв йому, що виберемося, що встигну». А Івана Зубкова Саша опізнав згодом, коли полонені розбирали завали аеропорту.
…Під поминальні, як годиться, п’ятдесят грамів «кіборги» згадували товаришів, а чоловічі сльози вперто, хоч як старалися їх тамувати, стікали мужніми щоками. Ділилися тим, чого загиблим вже побачити не судилося.
До прикладу, Юрій Шкабура з Білої Церкви розповів, що нині лікується у Скаржинецькій обласній психлікарні, — війна наклала свій відбиток: спати не міг взагалі. Тієї фатальної ночі Юрі з позивним «Сталкер» з розтрощеною ногою з частиною хлопців дивом вдалося вибратися з пастки. Від групи відстав, бо ж поранений був і контужений. «Почалися галюцинації, — пригадує Сталкер. Блукав у тилу ворога більше десяти годин, врешті в чумному стані вийшов на околицю Донецька. Перед очима залізничний вокзал. Я подумав тоді, що зараз сяду в потяг і майну додому, до сім’ї, та… гул машин, оглушили, привезли до Мотороли. Били, знущалися, приставляли до стіни і розстрілювали, хизуючись звірствами своїми, щоразу оновлюючи їх в Інтернеті. Ви подивіться, там все є...». А потім були підвали Донецького СБУ. Там на поранену ногу наклали гіпс, даючи сякі-такі знеболюючі, а коли зняли — пальці були чорними, тож (благо, лікар лояльний трапився), прописавши антибіотик, підсумували: якщо не минеться, відрізатимуть. Минулося. Втім мізинний палець зрісся неправильно, нога опухає й болить досі… Звільнили Юру з полону у лютому. І це ще, так би мовити, пощастило. Сашко Михайлюк, он аж дев’ять місяців пробув (про пекельні будні полоненого він розповість в одному з найближчих номерів газети).
Андрій Казьмірчук зі Старокостянтинова — один із тих, кому вдалося вийти тієї ночі, якщо речі своїми іменами називати, з самісінького пекла. «Я чув, що хлопці збираються на прорив, — пригадує кулеметник із позивним «Флай». — Я був неподалік: у долині. Мене вибуховою хвилею відкинуло трохи вниз. Це була третя ночі. З ними піти не міг, бо за мною фактично полювали з одного боку снайпер, з іншого — кулеметник. Зміг вибратися десь через дві з половиною години: коли в аеропорт прорвалися наші хлопці на двох НТЛБ. Перший рвонув одразу до терміналу. Там його й підпалили: четверо загинуло. Я ж вибіг назустріч другому, заскочив на броню. Ми від’їхали від терміналу метрів триста і опинилися на пагорбі… А луплять по нас весь час з великокаліберних кулеметів, зенітки. Траки перебили. З того пагорба скотилися вже без гусениць. Три секунди нас врятували. Далі спішилися… Вдалося добратися до своїх. Щоб тоді не ті хлопці, — констатує Андрій, — мене би вже тут не було. У полон би я не здався: дві гранати залишалося — одна для них, інша — для мене».
«Ми не герої, просто виконували свої обов’язки», — по-чоловічому скромно стверджує Олександр Бродюк зі Славути, який на минулорічного Миколая повернувся додому без руки, з наскрізним пораненням лівого боку. «У Пісках при обстрілі, саме мали їхати в аеропорт, — пригадує Саша, — міна влетіла. Постраж- дало нас троє. Одному того дня якраз 24 роки сповнилося. Помер він вночі. А другий після шести операцій на поправку йшов. От тільки, як мовиться, воювати вночі почав (снилася війна — авт.), крапельниці повиривав… Теж помер».
Вони всі дуже гарно відгукуються про своїх побратимів, загиблих і, Богу дякувати, вцілілих. Бо надійні, справжні, щирі, бо патріоти, бо мужні, бо безстрашні, бо за ними — як за стіною, та водночас кожен із них себе героєм не вважає. Ось він — взірець справжньої чоловічності! «З нашої роти — всі щирі патріоти, справжні чоловіки, надійні друзі», — констатує Євген Нитка з Деражні.
Того дня «кіборги» отримали нагороди «За оборону Донецького аеропорту». Хоча, як стверджує 46-річний Володимир Ткачук із Городка, краще б замість нагород хлопці всі були живі. «Я маю кілька нагород, — зізнається боєць із позивним «Атака», який (як, в принципі, більшість із них) пішов на війну добровольцем, коли прийшла повістка сину. — Та не ношу їх, бо за кожною — біль. Гадав, хоч вдома ота війна, оті безконечні цілодобові обстріли забудуться, а вони не йдуть з пам’яті. Дуже боляче. Були з хлопцями разом, а зараз… я приїхав до їхніх могил».
…Вони за звичкою зовуть один одного не по іменах — за позивними: «Пух» — Саша Пампух із Хмельницького, «Папай» — Віктор Шиян, теж з обласного центру…
«У моєї мами раніше був один син — я, — посміхається Сашко Михайлюк. — А тепер багато, та й дружина моя звикла, що у нас багато родичів, бо всі ми з хлопцями тепер — брати». Бо всіх їх, мужніх і справжніх, поєднала проклята ота війна.
Gismeteo 
