Ганна Миколаївна Чабан народилася у лютому 44-го, коли з її рідної Соколівки, що на Ярмолинеччині, уже відступав ворог. «Ура! Війна капут!» — кричали німці від радощів, коли в оселі, де розташовувався фашистський штаб, народилася дівчинка — символ миру. Певно, теж втомились воювати. Щось по-своєму гелгочучи, зробили з німецького парашута колиску, прикріпили її до стелі й гойдали дитя… А як раділи рідні, надто контужений на фронтах Великої Вітчизняної війни батько новонародженої Ганни, що закінчується оте пекло, що ростиме у мирній країні їхня кровиночка. І чи знав-думав хто, що за кілька десятиліть ворогом стане той, з ким пліч-о-пліч тоді виборювали таку святу Перемогу? Й у страшному сні наснитися не могло, що колись їй, кого охрестили символом миру, доведеться щоночі молитися, аби врешті він, отой мир, знову настав у багатостраждальній нашій Україні.

Тяжке воно, дитинство сиротини
Батька свого Ганна Чабан не пам’ятає: пішов у засвіти, як їй ще й двох рочків не було. Два місяці не дожив до народження сина. Недовго тішилася діточками й ненька. Залишила сиротами восьмирічну донечку та шестирічного синочка. Зосталися вони з бабусею. Не солодко тій довелося з дрібними онуками! Та ще й довелося за рік похоронити сина, чоловіка і доньку. Той страшний день Ганна до найменших деталей пам’ятає й сьогодні. «Я пасла худобу аж ген на Савинецькому полі. Адже доля змусила надто рано подорослішати. Ще з п’яти років бичка та корівку гнала я зі старшими хлопцями на пасовисько, бо більше нікому було, мама в колгоспі від ранку до смерканку трудилася, — пояснює і переходить до болючого: — Періщив сильний дощ, я нав’язала повну верету сіна й гнала худобу додому. Сказали, що мама вмерла. Зі страшним криком бігла я полями додому, не бачачи дороги й не скидаючи верети з плечей, аж доки біля криниці не впала разом з нею. Сусіди підібрали.
А небавом, — продовжує жінка, — ношу з поля на плечах верітками гичку додому, бо ж — найсильніший член сім’ї, дарма, що вісім років, аж бачу: заграва на всеньке село. Людоньки, це ж хлів наш горить! А в нім — сухе картоплиння, стерня на паливо. Лечу з тою гичкою на плечах, падаю в канаву… Знепритомніла. Ніхто мене не шукає — всі збіглися хліва гасити. Аж корівка моя відв’язалася, знайшла мене в канаві тій і стояла наді мною, поки люди не прийшли».
…У самісіньке передноворіччя померла бабуся. А Ганна навесні десятирічку закінчила. Як хотіла вона, відмінниця, шкільний лідер, активістка, спортсменка, вчитися далі! Та хіба ж по кишені сиротині оте навчання? Хто зодягне, взує, хто сумку студентську збере? Та й господарство вдома на ній одній зосталося.
Професійні стежки і дороги
Директор школи, по-батьківськи жаліючи вчорашню здібну ученицю, запропонував декретне місце шкільного секретаря, затим поклопотався перед керівником райвно, аби ввірили групу продовженого дня й уроки фізичного виховання у Проскурівській школі. Рік пропрацювала, другий. Полюбився їй колектив, а вона йому. Квартиру там наймала. «Йди вчитися, дитино, я допомагатиму тобі, — наполягала-впрошувала директор школи. — Бо як прийде на твоє місце хто з вищою освітою, доведеться поступатися». «Я вже й документи у педагогічний вуз завезла, — пригадує Ганна Миколаївна. — Та, роздумавши, ситуацію про- аналізувавши, все ж забрала».
А коли на її місце прийшов дипломований вчитель, влаштувалася інструктором зі спорту по колгоспних організаціях району. Проте посада ця вимагала щоденних відряджень, поїздок у найвіддаленіші куточки краю. А це, погодьтеся, таки важко для молоденької дівчини.
Тож повернулася у рідне село, пішла на ферму дояркою. Заміж вийшла. За хорошого хлопця Івана. «Я не так Івана хотіла, як неньку мати, — згодом скаже загартована сирітським життям дівчина, — а його мама з моєю колись подругами були». Лелека не барився: одне за одним на світ з’явилися синочок і донечка. Встигала молода мама й дружина, зі свекрухою по черзі з дітьми залишаючись, й на роботі, й удома з чималим господарством справлятися. Небавом уже стала поєднувати працю обліковця й бригадира рільничої бригади: 76 жінок й більше десятка чоловіків були в її підпорядкуванні. Всі — значно старші, проте слухали юну свою бригадирку беззаперечно, поважали її. Навчилася вона і трактором керувати, і машиною кермувати. Ледь не цілодобово у полі пропадала. І за працю нагородили її спочатку орденом Леніна, а згодом — орденом Дружби народів.
Таки велено долею здобути Ганні Миколаївні освіту. Колишній секретар райкому партії наполіг. Адже, пересікаючись з рядовою колгоспницею, на заходах, приурочених обміну досвідом, не міг не захопитися її мудрістю, кмітливістю, начитаністю, розумом. Порадив поєднати навчання з працею в колгоспі. Так і вчинила. Здобула «червоний» диплом у Кам’янець-Подільському сільськогосподарському технікумі. Була Ганна Чабан й головою села. Мудрий керівник, вона завжди знаходила спільну мову з людьми, користувалася беззаперечними повагою й авторитетом. Безстрашний правдолюб, вона, при потребі, могла й непутніх чоловіків, дружин їхніх захищаючи, на місце поставити. Тривалий час працювала агрономом. А затим… «А затим, — гірко констатує, — колгоспів не стало».
Тішать квіти веселковим різнобарв’ям
Нині Ганна Миколаївна — пенсіонерка. Тримає корівку, обробляє чималий шмат городу і кохається у квітах. Яких тільки немає їх усіляких-різних на її клумбах з ранньої весни до пізньої осені, а ще підвіконня у просторій оселі хизуються вазонами. «Завжди квіти вирощувала, — згадує жінка. — Бувало, прибігаю з ферми, втомлена, голодна, та спершу біжу дивитися, як там мої клумби».
Підводить уже підірване нелегкою працею здоров’я, болять, зізнається, серце, ноги… Торік відійшов у кращий зі світів чоловік Іван Лук’янович, з яким стільки років прожили душа в душу, виховуючи діток, зводячи будинок, бавлячи онуків…
У цьому ж селі проживають з сім’ями син і донька Ганни Миколаївни. А їхні діти пороз’їжджалися. Гордиться бабуся здобутками трьох онуків, тішиться правнуком і двома правнучками. Щоправда, зізнається щиро, бачити їх хотілося б частіше.
А ще… болить дуже їй, що немовлям пішла зі світу внучка і місяця не дожив до п’яти років онук. «Він, Олежка, особливий був, кмітливий такий, — змахує сльозу бабуся. — І дуже любив гратися моїми нагородами. Того фатального дня, коли якраз навпроти моїх воріт   його збила машина, ордени були на нім. Тож я йому їх і віддала…». З того часу минули роки, а рани не гояться, ятряться… А пам’ять, бо ж часу вже вдосталь, щоразу гортає свої сторінки, коли скорбні, коли невимовно тяжкі і сумно тужливі, а коли щемливо радісні і щасливі. А ще, зізнається бабуся, нестерпного болю додають щоденні телевізійні новини. «Якби ще кілька років тому хтось сказав, що скоїться-заворушиться у нас пекло таке, нізащо б не повірила, — сумно зітхає. — Гинуть діти… До того ж, подивіться, воювати ж нічим. Якби не волонтери… Та перемога однозначно мусить бути за нами. І, треба вірити, дуже-дуже швидко».