У цьому матеріалі не вказуватиму імені та місцеперебування головного героя,  — на те є причини. Скажу лишень, що його місія — нести любов. Однак на війні він і психолог, і медик, і волонтер. Він солдат Христа, капелан.

—  Як я став священиком? Був покликаний Богом служити Йому серед людей. Священство — це, в першу чергу, віддача всього себе. У цьому немає пафосу, бо щодня зустрічаєшся з хрестом людини. Радість приходить пізніше, коли бачиш, як вона його несе, долаючи страждання,  знаходячи радість  у житті.
Я людина не військова і не мав наміру ставати капеланом. Допомагав, чим міг, як волонтер. Коли вперше приїхав на передову, хлопці, прознавши, що я священик, попросили когось похрестити, когось висповідати, а когось підтримати словом. Священство — це вміння на війні зберегти у бійцях здатність любити, щоб не взяла гору жадоба помсти за полеглих товаришів, нетерпимість до окупантів або ненависть до тих, хто хоч і свій, але поводиться як ворог; не дозволити забути, що любов — це не кимось придумана абстрактна та фантастична форма стосунків, а духовний і  емоційний зв’язок з близькими людьми. Знаєте, буває у родині накопичилися конфлікти, а у бойовій обстановці хлопці переоцінили все і вона, любов до дружини та дітей, взагалі до людей, ожила. Якось мені один боєць з ДУКу сказав: “Я воюю за дітей”, хоча самому усього двадцять! У бійців всі почуття загострюються у
200-300 разів, порівняно з яким-небудь цивільним дядьком, бо все, як в останній раз. Як  у пеклі говорити про любов? Святий Дух допомагає відчути, що цій конкретній людині потрібно.
Капелан не може брати до рук зброї. Я вмію нею користуватися, але моя битва на іншому фронті. Знаю пастиря-п’ятидесятника, котрий позбувся сану, аби взяти до рук автомата. На війні він боєць і нічого більше. Він не п’є, не мародерствує, не вживає наркотиків. Він людина, яка при зустрічі або прощанні може сказати: “Маю честь!”. Дуже важливо для солдата, а тим більше офіцера, мати честь. На сьогодні це більш аніж актуально. Це велика гідність, це те, що людина може захищати і вона,  у свою чергу, не дозволить сліпака ліпити. Під час Революції гідності на Грушевського я знав, що мене захищають ще троє людей. Їх не було видно, але коли вимагала ситуація,  з’являлися. Вони  були людьми честі.
Супер-патріотизм на передовій є, але не  слід забувати, що це складова багатьох факторів. Воїни повинні відчувати, що за ними хтось стоїть. Якщо цього не буде, вони не воюватимуть. Кажуть, що найбільше брешуть під час війни і на полюванні.  Найбільше вражає брехня і  подвійні стандарти. Ранить зрада у вищих ешелонах влади і Генштабі. Наші хлопці довірили їм найцінніше — свої життя, і  дуже злі через несправедливості, що чиняться.  Одні кажуть, що вони воюють, щоб тут, у тилу,  раділи. Радійте, але й про них не забувайте.
Буває, після демобілізації,  після всього пережитого, повернувшись додому, вони п’ють. Вважаю, психологам та наркологам потрібно працювати спільно зі священиками, допомогати одне одному, а не просто відбути “зміну”. У кінцевому підсумку страждатимуть сім’ї, діти. Ми повинні звернути на це увагу. Зрозумійте, боєць інколи не хоче або не може відмовитися від алкоголю,  як від снодійного. Спробуйте не поспати п’ять-шість діб, бо  всі м’язи у тілі застигли від напруги. Неможливо розслабитися і ходиш хатою, як сновида. Ми досі  живемо, не усвідомлюючи того факту, що серед нас є люди, котрі знають, що таке війна. На тій війні (Великій Вітчизняній — авт.) люди не були такими агресивними, бо були сформовані воля, цінності, імунітет вищого рівня, яких теперішнє покоління не має. Людина, яка заглушила внутрішній біль алкоголем чи наркотиками, сильнішою не стає, її зриває на “бєзпрєдєл”. І те, що вони п’ють, ще півбіди. За нею прийде хвиля злочинності. Парадокс у тому, що створений засобами масової інформації ідеал бійця — далекий від реальності. Вони не роботи, а люди у всій своїй багатогранності. А в тилу до них ставляться  як до суб’єктів. Їх постійно футболять з однієї організації в іншу. Врешті  приходять до мене і кажуть:
— Позичте грошей, бо нема. І роботи нема.
— А де? Мали ж не звільняти.
—   Та... звільнили.
—  А іншу шукали?
— А вони вже із якимись “атеошниками” працювали і кажуть, що не хочуть мати справу з неврівноваженими.
Скажіть, суспільство з таким рівнем свідомості готове їх прийняти? Який відсоток людей, непоганих людей, був на Майдані, а який сидів перед телевізором? Людина не може змінитися, сидячи перед екраном. Сьогодні вона співпереживає одним, завтра — іншим. Її, як човника, кидають хвилі у різні боки. Якби вона була на місці подій, то стала б учасником і набула певних якостей. Хочемо змін? Але чи готові голодувати заради них? Ми можемо називати себе  українцями номінально. Погляньте, скільки пафосу довкола вишиванок та жовто-блакитних стрічок. Колись одна вишита сорочка була на щодень, а інша на смерть. І її потрібно було заслужити. А зараз у вишитих бікіні виступають у нічних клубах. І це реалізація ідеї? Це здоровий націоналізм чи патріотизм? Врешті виграли тільки менеджери швейних майстерень — грошей більше злупили. У натовпі кричать “Слава Україні!”, ходять у вишиванках з жовто-блакитними стрічками і при  цьому нічогосінького не роблять. Візьми на себе відповідальність, напруж себе, придбай для бійців тепловізор, сплети шкарпетки, врешті, змайструй маскувальну сітку, відремонтуй автівку, придбай ліки, купи зимові бушлати. “Свобода” і “Слава Україні”, а тим більше “смерть ворогам”, так просто не прийде. Треба попрацювати. Самосвідомість зросте з великої відповідальності. Патріотизм там, де більше втрачаєш, аніж здобуваєш. На фронті воюють за Україну хлопці, котрі заради цього позачиняли свої фірми. В той же час їхні товариші  збагатилися, бо відкупилися від армії. Не буде образ і гніву?!
Як примирити ці два світи? Час покаже і розставить все на свої місця, але за все доведеться платити. Ціна буває тільки дорогою.