Віктор Голік із села Михайлючка Шепетівського району займається розведенням перепелів. Справа непроста, але приносить неабияке задоволення. А це для нього — головне. Звичайно, одноосібнику важко вести чимале господарство — все на його та руки дружини Лесі. Працювати доводиться з ранку до ночі. Щодня. Ні вихідних, ні прохідних. Бо підопічним треба забезпечувати відповідний догляд постійно.

До роботи батьки привчили його ще з дитинства. Їхня родина походить із репресованих і по бабиній, і по дідовій лінії. Всі трудилися не покладаючи рук. Малим бігав на поле і з цікавістю спостерігав, як кіньми стягують копиці сіна і скиртують в одну величезну. А вже з шостого класу активно долучався до всілякої роботи. Весь час у полі. Пізніше й на трактора сів — силос розправляти. Вступив до педінституту, а закінчивши вуз, розпочав педагогічну діяльність на Львівщині. Досі не пориває зв’язок зі своїми колишніми учнями.
Потім переїхав на рідну Шепетівщину в село Михайлючка, де спочатку працював завучем із виховної роботи, а згодом — директором школи. Нелегко доводилося: робота, двоє дітей, будували хату, ще й господарство чимале тримали — три корови, свині, кури… Зараз, окрім свиней і курей, залишилося дві корови, але до цього всього додалися ще качки і основне: перепели.
— Я так захопився ними, — розповідає Віктор Павлович, — бо дивишся на ту пташку і думаєш, що вона не лише дуже гарна, а ще й яку користь людям приносить! Перепелині яйця — дієтичний, менш калорійний, ніж курячі, продукт, який не викликає алергії, містить майже всі вітаміни, амінокислоти і цілу низку необхідних людині мікроелементів. Якщо батьки вводять їх у дитячий раціон, то додають здоров’я своїм малюкам. Корисно і дорослим. Тому ростити цих пташок мені у радість.
Сьогодні у нього їх двісті п’ятдесят. А раніше було до тисячі! На жаль, через суттєве подорожчання цін на газ та електроенергію довелося скоротити поголів’я. І говорити тепер про особливі заробітки на тому не доводиться, бо нерідко пенсією покриває збитки.
Що в його силах — робить сам. Клітки з металу їм зварює, жолобки для годівлі і для води ладнає. Їжу сам готує. А вона повинна бути збалансованою, з додаванням риби, кальцію, білка, м’ясних відходів, жирів, зерна і органічних добавок. Це — не дешево. Проте купувати спеціальний готовий корм не хоче, бо там багато хімії. У нього ж вони їдять натуральну їжу. І споживають її чимало — практично цілими днями дзьобають. Загалом перепели — дуже делікатна птиця. Їм потрібні постійні освітлення і тепло — 42 градуси. Вони не люблять протягів, різких коливань температури, шуму… До того ж дуже чистоплотні, тому щодня треба ретельно чистити клітки.
«Вилуплюються перепелята такими малесенькими, як наших п’ять копійок. Зате ростуть дуже швидко. І вже за два місяці починають нестися», — каже Віктор Павлович і стверджує, що їх не можна не любити. Навіть за нинішньої скрути покинути улюблену справу не може. Тим паче, що останнім часом з’явилася надія, яку він, як і багато сельчан, котрі мають приватне господарство, пов’язує із активною діяльністю на Хмельниччині громадської організації Перший національний аграрний кооператив (ПНАК). «У цьому я бачу перспективу, — зазначає фермер, — і сподіваюсь, як й інші одноосібники, на підтримку стосовно організації постачання кормів і реалізації продукції. Крім того, є навіть перспектива вийти на зовнішній ринок. До прикладу, от ми зібралися десять «перепелятників» і спілкуємося, підтримуємо один одного і разом продукцію власну відправляємо, і маємо гарантії, що її візьмуть. Сподіваюсь, що так воно і буде. Бо самому це не під силу».
Нині Віктор Голік із задоволенням працює менеджером ПНАКу на громадських засадах у населених пунктах чотирьох сільських рад Шепетівського району. Він роз’яснює для чого потрібна співпраця з Першим національним аграрним кооперативом. Люди мають знати, що їхню продукцію будуть купувати за нормальними цінами, а отже, матимуть стимул працювати. Їм, як висловився Віктор Павлович, не треба подачок зверху, натомість треба структури, які б об’єднували мешканців села в їхньому прагненні займатися особистим господарством. Ця ідея знаходить прихильників. Все більше селян тягнеться до неї. Адже самотужки важко пробитися: закупити корми й знаряддя для обробітку та реалізувати продукцію. Тому майбутнє — за кооперативами. Для сільської родини, яка неледача, яка хоче працювати, це фактично реальна можливість вести свій бізнес і отримувати належну винагороду.