Після відходу людини у Вічність, про неї згадують по-різному: одних забувають вже наступного дня, про інших знаходять безліч гарних і приємних спогадів, адже залишають по собі яскравий слід, гарний приклад для наслідування. Саме до таких належить колишня вчителька Красилівської ЗОШ № 1, людина великої душі та щирого серця — Світлана Олександрівна Уманець.

Народилась у далекому 1927 року на Дніпропетровщині. Батько, Бочарніков Олександр Васильович, викладав математику в Металургійному інституті, мама, Кугаєнко Віра Федорівна була кресляркою в управлінні залізниць м. Дніпропетровська.
Її дитинство було затьмарене зникненням з її життя батька, який у 30-х роках був репресований. Мама за якийсь час знову вийшла заміж, але й другого чоловіка очікувала така ж доля. Тож, щоб зберегти себе та дітей від переслідувань, вона переписала дочку та сина на своє дівоче прізвище — Кугаєнко.
Наступним випробуванням стала Друга світова війна. Коли вона розпочалася, Світлані було 14 років. Було важко і морально, і фізично, адже доводилося інколи працювати за маму, яку, серед багатьох інших німці гнали на примусові роботи. Так було і того дня — 13 березня 1943 року. Вона змушена була замість хворої мами йти копати окопи для окупантів. Але на одній із вулиць з’явилися поліцаї і стали відбирати з гурту молодих людей, серед яких опинилася й Світлана. На той час їй ще не виповнилося 16 років.
Майже добу молодих людей утримували в поліції, а наступного ранку пішки погнали в табір. Йшли спочатку по льоду через річку Самару, а потім — перетнули Дніпро. Лід в окремих місцях прогинався і дівчатам було дуже страшно.
За кілька днів їх у товарних вагонах повезли до Німеччини. Мама була на пероні, але до дочки її не пустили. Проте вона зуміла передати їй пиріг із кукурудзяного борошна.
Світлані пощастило з подругою. Клава Турчинова була на кілька років старшою і з першого дня знайомства стала опікуватися молодшою подругою. Ця дружба тривала все життя…
У місті Перемишль їх оглянули лікарі, а після цього відвезли до табору міста Шнайдемюль. Кожен барак був обнесений дротом. Там їх тримали місяць. У таборі один раз на день полонених годували супом з брукви. В Шнайдемюле працювало багато росіян та українців. Вони приходили до табору, до дротяного паркану і передавали дівчатам щось їстівне.
Окремі намагалися втекти з полону: різали дріт паркану і лізли через дірки. Світлана також вирішила йти з ними, але поранила ногу й повернулась.
Через місяць їх повели до міста Бютов на біржу праці. Світлану з Клавою забрали останніми. Вони потрапили в село Церін у маєток фрау Форбау, де працювали цілий рік. Увечері їх привезли в маєток, нагодували й поклали спати на горищі, на велике ліжко з чистою білизною під теплою периною. Яке то було блаженство після жахливих поневірянь!
Згодом подруги стали працювати на заводі в Бютові, де виготовляли черепицю. Напередодні перемоги завод бомбили радянські літаки. Після бомбардування вночі їх підняли і вивели з табору. Проте охорона розбіглась, і дівчата опинились у якомусь селі, куди через деякий час прийшли радянські війська.
Пізніше у товарних вагонах вони прибули до Бреста. Там, у таборі, дівчат утримували два тижні, доки не видали документи.
Світлана повернулася до Дніпропетровська, і на вокзалі їй впало в око оголошення про набір на підготовчі курси до університету, на яких згодом і почала вчитися.
Їй було нелегко, адже ще до війни закінчила тільки сім класів, а екзамени довелося складати за програмою середньої школи. Особливо важко було з математикою, але їй допомогли впоратися.
Згодом стала студенткою Дніпропетровського університету. А тут нова біда — на Дніпропетровщині голод. Щоб якось урятуватися Світлана перевелася до Львівського університету.
Навчання було нелегким, але наполегливість і старання допомагали долати труднощі. Зате, коли почалася практика, у Світлани були найкращі результати! Вона легко знаходила спільну мову з учнями; уроки, які проводила, були на високому рівні, цікавими та змістовними.
Там, у Львові, подружилася з онучками Івана Франка — Дарією та Зіновією. там зустріла свою долю — Василя Пет-
ровича Уманця, студента юридичного факультету.
Після закінчення навчання молода сім’я переїхала до Рівного, але незабаром на все життя осіла в Красилові. Їм було нелегко: двоє маленьких діток — Сашко та Леся, обоє працювали у три зміни — дві з них у загальноосвітній школі й одна — у вечірній.
Світлану Олександрівну добре знали й у Кам’янець-Подільському педуніверситеті (на той час педінституті) й запрошували її приймати вступні іспити.
Колишні учні донині згадують її уроки. Світлана Олександрівна ніколи не підвищувала до них голос, завжди була привітною, усміхненою, доброзичливою. Її до останнього зустрічали в місті з усмішкою, обіймами та добрим словом.
Щороку сім’я Уманців проводила відпустки у подорожах: відвідували музеї, виставки, театри, концертні зали. Вдома була велика бібліотека, де серед інших книг почесне місце займали енциклопедії.
Василь Петрович і Світлана Олександрівна ніколи не заводили господарства, великого городу. Проте їх присадибна ділянка з ранньої весни до пізньої осені квітувала.
Важко говорити про таку людину в минулому часі — нещодавно, на 97-й день народження, вона відійшла у вічність. Не всі її учні змогли прийти попрощатися з нею. Ще якийсь час із різних країн (Ізраїлю, США та ін.) приходили повідомлення зі співчуттями дочці Лесі.
Нехай тими добрими словами, які й досі звучать на її адресу, буде встелена дорога до раю, адже своїм життям, своїм прикладом вона заслужила цього! Мир душі Вашій, шановна Вчителько!