Як часто у наскрізь просотаних жахом підвалах донецького СБУ йому снилися рідні! Як рахував він нестерпно важкезні хвилини до зустрічі з ними! Як сподівався, що ось уже його нарешті звільнять, обміняють, і пекло залишиться позаду. Та у відчепне «завтра, післязавтра, якраз над цим питанням працюємо» перестав вірити десь через місяців п’ять. А ненька тим часом, об’єднавшись-поріднившись з матерями таких же полонених, заручившись підтримкою небайдужих волонтерів і право-захисників, оббивала пороги різних служб і відомств, їздила до Президента і навіть в Донецьк.
Нескінченних дев’ять місяців пробув у полоні мужній десантник, захисник Донецького аеропорту, безстрашний командир відділення Сашко Михайлюк із Нижнього, що на Деражнянщині. Коли минулорічного серпня ішов боронити країну, маленькій донечці Вікусі піврочку було, а сину Дениску — п’ять. «Думав, приїду, донька боятиметься мене, — зізнається Сашко, — а вона кинулася на шию з криком «Папі!», показувала мені іграшки, щось по-своєму розповідала, така доросла: зубки виросли, ходить уже, — тішиться чоловік. — Втім, коли наступного дня я в цивільне одягнувся, відштовхувати мене стала». Просто батька дитя щодня лише на світлинах бачило. У військовій формі.
А син — уже першокласник. Він їздив з батьком у військову частину, в Житомир, де Олександру Михайлюку з належними військовими почестями урочисто дякували за проявлені мужність, героїзм і відвагу. «Тату, ти що, герой?» — запитало здивовано хлоп’я після виступу генерала.
Що насправді, як за добротною ширмою, криється за тим гордим, справедливо присудженим «Герой», знає тільки він. Адже судилося вціліти там, де плавився метал, довелося пройти не одне коло пекла, звідати болю втрат, зазнати знущань, тортур…
«Ми хотіли врятувати поранених»
«Те, що основне завдання нашої бригади — Донецький аеропорт, ми знали з самого початку, — розповідає Саша. — Що буде легко, не розраховували». Коли після місяця позмінної служби в аеропорту їхали у тижневу побувку по домівках, комбат, вишикувавши бійців, правди не приховував: «Поїдьте, хлопці додому, побачте рідних, бо ж… багато з нас може не повернутися».
Зустрівши новий рік вдома, на Святвечір Саша з побратимами були вже в батальйоні. 16 січня поїхали в аеропорт. Там — уже пекло, стартував, як у пісні, початок великого кінця. Бої точилися цілодобові, безперервні, страшні. Хлопці кілька діб поспіль мужньо відбивалися. Без відпочинку і сну. Марно сподіваючись підмоги. «Нас оточили зі всіх боків, — переходить Сашко до найтрагічнішого. — Допомоги не підпускали. НТЛБ, що намагалися прорватися, відразу підривали. Ми пробували «зняти» їхні «Утеси»: і вогонь артилерії коректували, і що тільки не робили. Сили були нерівними. А потім нас підірвали, як хизувалися згодом: три тонни тротилу витративши. Було багато поранених, адже хлопці полетіли у десятиметрове провалля. А зверху: плити, металеві конструкції. Ми кого чули і бачили, доки не стемніло, — розповідає Михайлюк, — діставали з-під завалів, кололи їм знеболююче, перев’язували рани, а хлопцям повідривало руки, ноги. І… відстрілювалися. Я «тримав» дах, бо думав, почнуть гранатами закидати. З третього рукава «вальнули» з «Мухи». А якби з РПГ, не було б мене вже. Товариш мій, кулеметник за позивним «Флай», «зняв» стрільця одразу…».
Хлопці вночі збиралися на прорив. Частині кіборгів дивом, таки величезним дивом, вдалося вибратися із пекла, минувши як мінімум чотири, констатує Сашко, вогневі точки.
Михайлюк не міг з ними йти, бо серед поранених був його односелець і друг Василь Григор’єв. Бо він пообіцяв йому, що разом вибиратимуться, та не дожив до ранку Вася. «Бо не було Вані Зубкова, Юри Осаулка, «Краба»… Це вже потім, будучи у полоні, дістане їхні тіла Саша з хлопцями з-під завалів.
«Таких, що ходити могли, залишилося чоловік дванадцять. А вся зброя під завалами. Зостався тільки мій автомат, вісім рожків і дві гранати. Як мали відбивати наступ з чотирьох сторін? Були загиблі і поранені. Ми з Анатолієм Свиридом, відомим за позивним «Спартанець», прийняли рішення піти на перемовини з ворогом. Просили тільки одного — дозволу вивезти важкопоранених. Ми хотіли хоч їх врятувати, а з нами — хай уже, що буде. Сепаратисти ж, понтуючись, адже вони — боягузи, — стверджує Саша. — Хвалилися, що збиралися уже штурмувати нас, «Джмелями» палити.
Нам пообіцяли, що поранених доправлять до лікарні. Я ще підморгнув «Буру», посміхнувся й підбадьорив: «Все буде добре, братуха. Зараз медиків дадуть і поїдеш додому». Він поїхав, але… з діркою в голові. Знову обманули вони — добили поранених.
«Зачем пришоль на мой земля?»
«Нас — хто на ногах — в Спарту, до Мотороли, відправили, — пригадує той жах. — А тут уже все за «програмою» (ті суцільні звірства облетіли весь Інтернет — авт.). Все включено: били, знущалися, відливали і… знову били, гладили розпеченими прасками, вставляли в зуби дроти, вмикали струм — це називалося дзвінком Путіну…». Звірства не мали меж. Тортури тривали з дев’ятої ранку до десятої вечора, а тоді Моторола звелів… дати бранцям супу.
«Нас привезли на площу, — продовжує Саша. — Людей, які не зовсім усвідомлювали, що відбувається, підбурювали російські журналісти. Мовляв, чому стоїте, бийте їх, це ж кіборги, укропи. І вони кидалися на нас, як голодні вовки на здобич. Якась жінка, дихнувши страшним перегаром, вп’ялася мені в шию, думав, кадик відірве, довго шрами сходили. Але охорона не давала чинити над нами повної розправи, бо був наказ від Захарченка «Не бити!». Тож вони буцім взяли нас у кільце, час від часу дозволяючи оскаженілим «борцям за справедливість» дістати то кулаком, то носаком, то бодай сумкою. Ставили навколішки...».
Увечері побитих, виснажених і втомлених їх привезли в приміщення СБУ. Кілька днів тривали допити. Побої супроводжувалися питаннями типу «Зачем пришоль на мой земля?».
У підвалі, в архівному приміщенні, були імпровізовані камери. Ліжками слугували шестиярусні стелажі, де відстань між полицями п’ятдесят сантиметрів, що й повернутися неможливо. Замість матраців — куртки. Це вже потім волонтери привезли ковдри, матраци… «Від контузій постійно боліла голова, — зізнається Саша. — Чимало хлопців були поранені, всі побиті, а ліки на всі випадки одні: аналгін і «Рятівник» від синців та ран. Як ті вовки, самі собі зализували рани. А вороги ще дозволяють собі закидати: «Бачте, ваших цілими здоровими з полону відпускаємо, а наші…». Та вони ж своїх протягом двох тижнів міняють. А тут… За дев’ять місяців будь-які рани загояться».
Близько місяця їх возили в розбомблений термінал аеропорту розбирати-розкопувати завали. Знайдену зброю сепаратисти відразу ж забирали, тішачись трофеями. За роботою постійно пильно стежили «конвоїри». «Відкопуєш гранату — наводять на тебе десять дул, і ти обережно так її віддаєш», — пригадує пережите Саша.
Відкопували своїх побратимів. Впізнавали їх: кого по обличчях, кого по одягу, кого по перебинтованих кінцівках. І це було найнестерпніше. «Ми виносили загиблих з терміналу. Туди під’їздив «Червоний хрест». Тіла фотографували, запаковували в мішки і вантажили в автомобіль, — викурюючи одну за іншою цигарку, зітхає десантник. — А через два тижні… хлопці ці мішки перевантажували».
При розкопках обов’язково був присутній представник України. Невільники завжди запитували у нього найболючіше: «Коли ж звільнять?». А він відповідав відчепне звичне: «Якраз працюємо над цим питанням». «Я перших місяців п’ять дійсно у це вірив, бо обміни спочатку були регулярними — поранених віддавали, у нас чимало було з осколковим пораненням. А потім віра зникла».
Коли до них вперше вдалося пробитися нашим волонтерам, з’явилася можливість подзвонити рідним. Сашко набрав неньку. Як вона плакала! «Не плач, мамо. Все добре», — мужньо заспокоїв.
Полонених, як рабів, розбирали «рабовласники» на найбрудніші, найважчі роботи. «До жахів звикнути неможливо, — не приховує Олександр. — Утім, полонені в стінах СБУ, — офіційно засвідчені. Знали про нас усі, тож ставитися до нас мусили все одно не зовсім по-звірячому. А ось тим хлопцям, яких полонили так звані «польові командири», взагалі непереливки. Їхні «господарі» понапиваються, понакурюються, понаколюються і давай знущатися: хочуть ножем по живих мішенях кидають, хочуть — стріляють, застрелять — нічого страшного, хочуть — візерунки на спині ножем витинають… У таких полонах перебуває близько 170 наших хлопців. В підвалах СБУ залишилося 22. З них — один кіборг Тарас Колодій зі Львова», — розкриває сумну статистику Олександр Михайлюк.
«Нагородити треба наших рідних»
Скільки довелося пережити рідним, скільки порогів довелося оббити неньці Сашка Оксані Володимирівні, «Подільські вісті» вже писали. «Нагороди треба вручити нашим рідним, — справедливо підсумує чоловік, отримавши медаль «За оборону Донецького аеропорту», — вони пережили більше».
«Мене вже знають і в СБУ, і в Міністерстві оборони, — зізнається Оксана Володимирівна. Але що я мала робити? Тільки протягом осені обмін зривався тричі. Вже вирішили були, що мінятимуть мого сина на сумнозвісного їхнього Третяка. Батько його зв’язався зі мною ще у вересні, мовляв, міняють мого сина на вашого. Не склалося щось. Тоді знову написав смс: «Моліться. Їду на обмін». А оце вже втретє… Богу дякувати, вдалося. Він, батько сепаратиста, навіть запитав, який Сашко розмір носить, аби йому одяг завезти».
…Їх того дня міняли дев’ятьох. За Михайлюка — двох. Бо кіборг, командир відділення. Процедура «передачі» відбувалася між Луганським і Щастям.
…Зустрівся з хлопцями, з побратимами… Зустрівся з Президентом. А коли Петро Олексійович потис йому руку, дякуючи за мужність, відповів (хоч нараювали знайомі про квартиру натякнути): «Таких героїв, як я, ще 22 в підвалі Донецького СБУ. Зробіть усе, аби їх звільнили».
Побувавши вдома, побачивши рідних, поїхав на могилу до Юри Осаулка, на Вінниччину. «Як чекала Сашу Юрина мама, — розповідає Оксана Володимирівна. — Вона до останнього сподівалася, що він скаже, що не впевнений: Юру вони розкопали чи ні. Та… На жаль. «Це був Юра. Точно він», — витисне з себе Сашко і… разом з осиротілою ненькою заплаче. Він зустрінеться з Юриними дітьми та дружиною і запитає побратимів: «Як ви витримали стільки похоронів наших хлопців? Я, рідних одного провідавши, ледь не збожеволів».
Він ледь не одразу побував на могилах Васі Григор’єва і Вані Зубкова. Зустрівся із кіборгами із Хмельниччини, з найкращим своїм кулеметником «Флаєм», якому вдалося тоді вибратися з пекла… Він — вдома. З дружиною і дітьми. Хоча зараз ще у госпіталі лікується.
А вона, проклята ота війна, що забрала стільки друзів, але, парадокс, подарувала стільки братів, назавжди змінила 33-річного чоловіка. Вона ніяк не йде з пам’яті, щоночі нагадує про себе. «Оце знову снилося, — зітхає, — що ми з хлопцями, всі цілі і здорові, вантажимося на НТЛБ, обстановка така спокійна. А куди ми їдемо — не знаю».
Gismeteo 
