Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 1070

— Петре, я  відчуваю невідступну потребу  мовити добре слово про свого друга Миколу Мазура. Та от… не знаходжу слів, не знаходжу форми, щоби передати зміст. Одне слово — повна безпорадність, повна безвихідь. І хоч розумію, що в цьому випадку ФОРМА і є ЗМІСТ,  але це розуміння чомусь не допомагає мені як журналісту. Видно, вичерпав свій ресурс (якщо він у мене взагалі був). То, може, вдатися у цьому випадку до допомоги… скажімо, Петра Маліша, молодшого колеги, що, судячи з його матеріалів у газеті «Подільські вісті», слава Богу, не втратив відчуття слова, відчуття гумору, врешті-решт…

Петро Маліш: Ви вважаєте, що цього цілком досить, аби говорити про митця рівня Мазура?
Броніслав: Зовсім не вважаю. Я ось теж дуже мало писав про Миколу як про митця, бо  не все приймав у його творчості, не все у тій творчості розумів. І… соромився в цьому зізнатися. Бо належу до тих журналістів, які намагаються писати лише про те (на щастя чи на біду для себе), на чому більш-менш розуміються.
Петро: Але ж ми зустрілися не для того, аби з розумним виглядом розмірковувати про високе мистецтво. Я так мислю, що до нього нам ще треба дорости.
Грищук: Так і я про те ж кажу. Чого пам’ять про художника вимагає від нас, тих, хто його знав? Чи не розказати про нього як про людину, про живу людину, колоритну, самобутню?
Петро: Авжеж. Якщо нашу  мистецьку твердь уявити собі наче якийсь духовний материк, то… то від цього материка відколовся, разом зі смертю митця, такий острів… така Атлантида, що…
Грищук: І зауваж: ота Атлантида не затонула, не пропала у безвісти глибин світового океану… Щоб остаточно не скотитися в патетику, в безпредметний пафос, варто згадати тут невмирущу подолянку, тітку чи бабусю… оту, знаєш…
Петро: …з тлумаком на плечах? з одвічним і довічним клунком? Ту саму, що ото зійшла з Мазурового полотна…
Грищук:  Зійшла, щоб зупинитися в бронзі майбутньої скульптури.
Маліш: Скульптури, створеної його зятем Романом Албулом, його сином Богданом, також, до речі, скульптором, киянином, Миколиною дочкою Оксаною…
Грищук: Давненько я вже був у художній майстерні Мазурів, зате бачив нещодавно в якійсь телепередачі його дочку Оксану. Ну копія – батько. Той же ніби сором’язливий погляд, ті ж голосові інтонації, ті самі, батькові, жести. Оксана ж виростала на моїх очах. А ще коли навідувався до майстерні тодішній редактор журналу «Україна» Олександр Климчук, невтомний жартун і вигадник, а ще коли з’являвся поет Павло Гірник… Хоч кіно знімай!
Петро: Або записуй те, що любив розказувати Микола. Я ще й досі пам’ятаю, переказане кимось із Мазурових гостей щось схоже на жартівливу притчу про те, як один поет одного разу напився в майстерні чаю, а оскільки в майстерні закуски на той час не було, то мусив він закусювати… джмелями! Де вони взялися в майстерні, Мазур не говорив, а гість отак: сьорбне чаю, й одразу кине у рот джмелика. Ковтне – кине. І отак з’їсть цілий рій. Не жуючи. І, наївшись та напившись,  лягає навзнак на дивані та й засинає. Майстерня аж здригається від козацького хропіння, і з кожним видихом джмелі один по одному вилітають на волю, всідаються на букети натюрмортів на стінах…
Грищук: Жарти жартами, а от чи здатен ти уявити собі місто Хмельницький… без скульптур Мазура? Без «Ангела Скорботи», без пам’ятника воїнам-афганцям, без композиції «Віра, Надія, Любов» — я міг би назвати ще з добрий десяток робіт, залишених нам, хмельничанам, у спадок від народного художника Миколи Мазура. Залишених на віки.
Петро: Доки стоятиме під небом Поділля Плоскирів-Проскурів-Хмельницький, доти згадуватиме і вшановуватиме покоління за поколінням творчу спадщину Миколи Мазура. Я зумисне не згадую тут його олійні полотна, темперні, акрилові, не згадую його графіки, акварелі, не згадую його не втілені у матеріал незліченні задуми, продиктовані, зокрема, й вашими, Броніславе, романами, повістями, новелами, поезіями Павла Гірника, фотографіями Олександра Соленцова, музикою Олександра Дударя…
Грищук: Ох, не говори… Тут лише зачепись… Залишаємо це на нові, глибокі дослідження, в тому числі на дослідження «Подільських вістей». Тим більше, що  Микола залишив чимало  ескізів, а ще більше олівцевих начерків на ватманському папері альбомів, альбомчиків, блокнотів. Найчастіше про Миколу Мазура писала у газеті Тетяна Слободянюк. То чому б їй не зібрати докупи ці матеріали та не видати окремою книжкою? Крім того, сподіваюся, вона й далі продовжуватиме відкривати для читачів газети сокровенні грані художника. Адже Мазур — безмежний.
Петро: А чи не він — автор художнього оформлення вашої книжки?
Грищук: Так, саме Микола і його дружина Людмила. У вихідних даних значиться тільки Микола, але оскільки він тоді лежав у лікарні, то допомагала йому в роботі Люда. А книжка називається «Колискова для гладіатора».
Петро: Що ж, залишається нам побажати, аби втілювався в матеріал ще один задум художника — пам’ятник Небесній Сотні. І вважатимемо, що це буде пам’ятник і йому, Миколі Мазуру.