— Свою тітку — Любов Андріївну Ткачук — ми завжди вважали другою мамою. Так сталося, що своєї сім’ї їй не довелося створити. У складний для нашої рідної мами час вона, як вірна та любляча сестра, прийшла на виручку, допомагала виховувати мого брата Петра (на жаль, вже покійного), сестру Валю і мене.

Раніше їхня сім’я проживала на Красилівщині, а у 1973 році і мама, і тітка переїхали в Бахматівці Хмельницького району, де також трималися разом, в усьому допомагали одна одній. Такі добрі, теплі сестринські стосунки зберегли на все життя, — продовжує розповідь пані Ольга. — Ось уже 10 років, як відійшла у Вічність моя мама, а тітка мало не щодня згадує її і наголошує, що немає у світі більш надійних людей, як рідні.
Нелегка доля випала Любові Ткачук. Ще з 10 років змушена була ходити на роботу в колгосп. Таких, як вона, дітей залучали до збирання смородини. А згодом вже на рівні з дорослими працювала у буряковій ланці, на фермі, торфозаготівлі. Важкі то були часи і надто важкою була й праця колгоспників.
Проте назавжди закарбувалися в її спогадах роки німецької окупації. І досі згадує, як фашисти, які увірвалися в їхню хату, стріляли по грубці, аби переконатися, що в ній ніхто не переховується. Той жах залишився в пам’яті. Згадує і про те, як молодих людей відправляли на роботу до Німеччини. Вже наприкінці окупації й Люба мало не потрапила до їх числа. Та батько зумів відкупити доньку, вона залишилася з рідними.
У колгоспі Любов Андріївна працювала до 66 років, даремно, що на пенсію тоді виходили значно раніше.
Усі жінки їхньої родини були вправними швачками, тож вечорами ще й якусь новеньку одежинку старалася виготовити для племінників, сестри, сусідів. У Бахматівцях вулицю, на якій мешкала Любов Андріївна Ткачук, називали «Чобіток». І жили «чобіткарі» поміж собою дружно. Треба допомогти город копати — усі разом йдуть до однієї оселі, потім — до іншої. І коли хати будували — толоку збирали. «Працювали, співали, підсобляли в усьому, — пригадує ті часи Любов Андріївна. — Скільки свят разом відзначали! Як одна родина… Нині майже всі мої подружки вже на цвинтарі. Було, прошу Оленьку, щоб завезла мене бодай біля могилки поговорити з ними. Та й до любої сестрички Ганнусі — це насамперед. Який же у неї був гарний голос. Ніби і тепер чую його. Ганя співала навіть у церковному хорі, коли ми ще жили в Михайлівцях Красилівського району. Минулося…
Дай Боже, восени мені буде 97 років. І хоч ноги мої вже дуже слабкі, пам’ять ще хороша. Молюся за Олечку, яка мене доглядає, як свою маму, за її дітей і онуків, бо вони для мене найрідніші, моя сім’я. А головне бажання — дочекатися Перемоги, щоб наші діти, онуки жили в мирі.