Моя покійна бабуся казала: «Все можна пережити, аби війни не було…» Цю істину кожен із нас усвідомив особисто, адже немає напевно такої сім’ї, яка не оплакувала б свого родича, друга, сусіда, знайомого, односельця, який поклав голову за свободу та незалежність нашої держави.
Але сьогодні хочу торкнутися іншої війни — Другої світової, яка час від часу нагадує нам про себе спогадами про загиблих дідів та прадідів, про страждання, яких зазнали в ті часи люди, які пережили роки окупації чи були вивезені на чужину. От і нещодавно почула історію, що сталася із моєю землячкою бабусею Уляною Рибко із с. Мончинці на Красилівщині.
Була зовсім молодою дівчиною, коли почалася Друга світова війна. Багато її ровесників пішли на фронт, а село окупували німці. Вони запроваджували свої закони: встановили комендантську годину, розклеювали листівки, де за кожну непокору владі обіцяли смертну кару, гонили на роботу в господарський двір.
Та наступного року стало ще гірше — молодь почали забирати на роботу до Німеччини та Австрії. Спочатку вели пропаганду, запрошували, розповідали про казкове життя за кордоном, а потім стали забирати всіх молодих людей насильно. В одну з таких груп потрапила й Уляна. На той час їй ледве виповнилося 16 років.
Спочатку випало працювати на заводі, але згодом її забрав до себе за наймичку чоловік, що мав невелике господарство. Там вона працювала тривалий час, там народила свою єдину донечку, яку назвала Марією.
Ніхто не знав батька дитини, а вона й не розповідала нічого ні тоді, ні пізніше. Була дуже вродливою, подобалася багатьом хлопцям і чоловікам. Можливо когось покохала, а, може, примусив хтось, та що тепер про це говорити!
Усі члени сім’ї, до якої потрапила Уляна, були добрими людьми, гарно ставилися до неї та до Марійки, особливо господиня та її дочка. Вже через роки жінка часто згадувала моменти, коли її посилали на пекарню по хліб. Пекар також був співчутливою людиною і завжди давав Уляні зайвий окраєць свіжоспеченого хліба та булочку. Вона з’їдала ці гостинці дорогою додому — так велів пекар.
Уляна сумувала за домівкою, часто згадувала своє село, рідних і дуже мріяла про закінчення війни та повернення додому, проте для неї дорога на батьківщину стала трагічною…
Їхню територію звільняли стрімко. Уляна була на роботі за три кілометри від дому, коли до них під’їхав автомобіль і остарбайтерам наказали швиденько збиратися, адже за пів години в Україну відправляється ешелон. Донечка в цей час була в дитячому садочку поблизу будинку, де проживала Уляна. В кого діти були поблизу, матері встигли їх забрати, а її та ще кількох жінок не відпустили. Тож додому їхала сама, всю дорогу плачучи, адже розуміла, що віднині життя її та донечки було в різних світах.
Повернулася додому, стала працювати в колгоспі. Проте ніколи й на хвилину її не полишала думка про рідну кровинку: як вона там? Чи не ображають? Чи не голодна? Хто заплітає їй кіски, хто турбується про неї?
Мала гарну вроду, проте на хлопців, чоловіків і не дивилася. Пильнувала роботу в колгоспі та вдома, а у вихідні йшла до церкви, щиро молилася й просила доброї долі своїй дитині та тим, хто про неї піклується.
І, напевне, Господь почув ті щирі молитви. Спочатку Марію забрала сім’я, в якій вона працювала. Та не довго була там: глава сім’ї трагічно загинув, а дочка втратила руку, тож довелося дівчинку повернути до дитячого закладу.
Звідти вона знову потрапила в сім’ю, де стала найстаршою дитиною. Після неї ще народилося четверо хлопчиків. Зростали дружніми, ніколи не ображали одне одного: так вчив батько. На відміну від матері він був доброю і справедливою людиною, а мати — не завжди. Проте Марія і на неї не ображається, як-не-як, а вона ростила, виховувала її.
Та незабаром в сім’ю прийшла біда — важко захворів батько. Напевне він відчував, що недовго йому жити на цьому світі, тож коротко розповів Марії про її справжню маму і порадив звернутися до вчителя, який добре знав історію дівчини та її матері Уляни. І Марія почала пошуки….
Уляна також намагалася знайти доньку, але як? За прізвищем Рибко, яке мала вона, такої Марії не значилося ніде. Такі відповіді й отримувала з різних установ і організацій, до яких зверталася. У неї запитували інше прізвище, але жінка не знала, адже їй було невідомо хто удочерив її кровинку. Так з часом і змирилася з думкою про те, що ніколи не побачить Марію, не пригорне до себе, а вона ніколи не назве її мамою…
Та десь на небі на матір і дочку були інші плани. Марія, яка жила в Австрії, була заміжньою і мала вже трійко власних дітей, не полишала мрії знайти свою рідну маму. Її пошуки тривали довгих
15 років і привели до Міжнародного комітету Червоного Хреста. Саме через цю організацію і вдалося розшукати Уляну Рибко, яка й не сподівалася, який дарунок готує їй доля.
Уляна не була самотньою, з нею жила дочка її племінниці Люба. Молода жінка доглядала бабусю, слухала її розповіді про минуле, знала її біль. А ще про те, як усе життя болять бабусі Уляні сільські розмови й припущення про розлуку з донечкою. Адже мало хто вірив розповідям самої Уляни, більшість вважали, що вона заподіяла смерть дитині, аби не повертатися додому в статусі покритки. Хтось був переконаний, що вона втопила дівчинку, інші вважали, що викинула з поїзда…
Саме Люба першою дізналася, що знайшлася Марія і незабаром приїде до них у гості. І перед нею постало питання: як сказати про це бабусі, як підготувати до такої очікуваної та зворушливої зустрічі? Тому заздалегідь почала розмову:
— Бабусю, ти хотіла б побачити свою Марію?
— Дуже! Але навіщо ворушити минуле?
Жінка за багато років змирилася зі своєю долею і не хотіла завдавати комусь клопотів.
А дочка вперто йшла до своєї мрії. Так трапилося, що по сусідству з Марією в Австрії проживає чоловік, який має приватний бізнес на Вінниччині й часто буває в Україні. Він надав жінці легковик, знайшов перекладача, й Марія вирушила в дорогу до мами…
І ось довгоочікувана зустріч. Хоч ніхто не бачив досі Марію, але всі пізнали й були впевнені: це вона, адже так схожа на свою маму в молодості! Плакали всі: дочка, мама, родичі. Найрідніші обіймалися, трималися за руки та хоча щось говорили на різних мовах, здається, розуміли одна одну.
Мама тішилася гостинцями — хусткою, м’якеньким рушником, халатом, пригощала присутніх цукерками. Дочка із захопленням розглядала вишиті українські рушники, диванні подушки, вишиванки. Марія приїхала з двома доньками, і вони всі із задоволенням одягли вишиті сорочки.
Коли Марію запитали, чи не ображається вона на маму, відповіла:
— І ніколи не ображалася. За що? Хіба це її вина? Нас розлучила війна, так склалися обставини…
Марія приїжджала двічі. Наступного разу привезла мамі слуховий апарат, яким старенька дуже тішилася, хоча й не завжди користувалася ним.
Уляна Рибко прожила довге життя — 93 роки вділив їй Господь. І хоча все життя важко працювала, багато плакала та сумувала через розлуку з дочкою, помирала щасливою:
— Тепер я можу спокійно померти, — повторювала часто.
Вона зустріла свою Марію, побачила онуків. Нині її дочка має родичів і в Україні, з якими спілкується вона, її діти та діти Люби. Вони телефонують одна одній, обмінюються новинами, фотографіями вивчають німецьку й українську мови, а незабаром представники української родини, на запрошення австрійських родичів, вирушать на гостину до Австрії.
Хай щастить їм усім! Хай родичаються, дружать. А бабуся Уляна, напевне, дивиться на них із неба і тішиться своїй великій і дружній родині.
Gismeteo 
