Оця клята, брудна, нікому не потрібна війна вже так багато наробила лиха. Скільки смертей принесла, молодих душ загубила, скільки материнських і дитячих сліз пролила? Але найгірше, що знаходяться й ті, хто ладен збез докорів сумління, підло і підступно, за гроші продати ворогам своїх побратимів.
Від Майдану до АТО
Вдивляюся в обличчя тридцятиоднорічного хмельничанина Івана Ткачова і ловлю себе на думці, що у нього очі зрілого чоловіка, який має внутрішній стрижень, власні переконання, хоча все це приховує за сором’язливістю. А даремно, бо про таких, як він, варто розповідати, щоб ми не забували, хто виборює таку омріяну перемогу.
Це сьогодні Іван — батько маленького Іванка, поруч з ним любляча дружина Зіна, батьки, друзі. А ще півтора року тому — воїн, який твердо і безапеляційно вирішив піти добровольцем на схід. Там його товаришами стали такі ж патріоти, які не могли і не хотіли чекати, поки все скінчиться без їхньої участі…
До початку подій на Банковій, під час Революції гідності, Іван був успішним приватним підприємцем, мав свою будівельну фірму, автомобіль, тренував, навчав дітей та підлітків рукопашного бою, винаймаючи для занять спортивну залу. У нього було все, що потрібно для цікавого і безбідного життя у місті. Єдине, що його не влаштовувало, як і тисячі інших українців, — політичне свавілля, яке загнало Україну в глухий кут. Тому разом з однодумцями став активним учасником революції. Стояв на передових позиціях і навіть не думав відступати. З таким же твердим рішенням, після Майдану, Іван записався добровольцем, і вже за кілька днів збирав речі. Дружина навіть не перечила, бо ж знала, що марно… Її Іван нізащо не змінить свого рішення.
Волонтерську допомогу свої ж ділили і перепродавали
На сході Івана Ткачова з позивним «Лєший» розподілили в автомобільно-санітарну роту В2581. Разом з ним, пригадує, було майже півтори сотні чоловік. Коли прибули на своє перше бойове завдання до населеного пункту Побєда, їхні позиції враз накрили артилерійсько-міноментним вогнем.
— По нас стріляли з усього, що було: касетні міни, «Урагани», «Гради». Це тривало і вдень, і вночі. Тоді я вперше побачив, як гинуть люди, і що тут насправді відбувається, — каже колишній військовий. — Потім хлопці казали, що впіймали полковника який «продав» нашу позицію за сімдесят тисяч гривень. От тобі й війна… Я вважаю, що ми могли б перемогти «сепарів» ще тоді, коли все розпочиналося. Просто витиснули б їх за кордон і утримували свої позиції. І все! А так, допоки командування отримуватиме по 20-30 тисяч зарплати, то війна для них залишатиметься «хорошим» заробітком. Якби ж замінили усіх тих полковників на молодих хлопців, які горять перемогою, які хочуть, щоб усе це закінчилося, ми давно вже забули б і про АТО, і про російську окупацію. На пункті Орєхово нас також обстріляли, може, теж хтось таким чином «підзаробив» трохи грошенят. Згодом я звик до вибухів, звуків обстрілу. Якщо раніше ми кидали все і ховалися в бліндажі, то потім навіть не зважали на це і продовжували курити цигарки.
У селище Кримське Іван потрапив у складі вже Чернівецької 80-ї повітряно-десантної бригади. Вивозячи поранених з поля бою, «Лєший» підірвався на фугасній міні і ударною хвилею його викинуло в кювет. Чоловіка затисло в купі металобрухту, на який перетворився автомобіль, переламало ногу, порвало сухожилля на руці, понівечило тіло. Щоб дістати Івана, бійці розрізали кабіну.
«Та то таке, — сором’язливо каже Ваня. — От лікарю, який сидів біля мене, дісталося значно більше. Звичайно, рани і досі дають про себе знати. Шкутильгаю на одну ногу, рукою довго працювати не можу — болить страшенно. Але, що зробиш. Головне, що живий лишився. Наших хлопців уже не повернути, ось що найгірше. А це, так, дрібниці».
Розповідаючи про війну, не забув і про волонтерів, які допомагали нашим військовим вижити. Каже, привозили усе, що замовляли. Особливо, коли надворі було мінус тридцять, допомагали теплі речі. Але і тут не обійшлося без підступності керівників.
— Коли автомобіль з волонтерською допомогою приїздив до нас, його зупиняли на посту, щоб люди не потрапили під обстріли. Усі речі та продукти залишалися там для розподілу. Що було краще — командири відбирали і продавали, а все інше — передавали нам, — з болем та сумом каже Іван.
Продав автомобіль, щоб врятувати дружину
Нині найбільше щастя для Івана — його маленький синочок Іван Іванович. Каже, що малий їм із Зіною нелегко дістався. Багато довелося пережити.
«Коли Зіна була на третьому місяці вагітності, її довелося госпіталізувати. Думаю, що хвилювання за мене далося взнаки, хоча вона не показувала, як їй складно. Мене ж не було поруч увесь цей час, але в моїх думках вона з нашою майбутньою дитиною була і є завжди, — з трепетом розповідає Іван. — На лікування йшло чимало коштів, тому, аби забезпечити її усім необхідним, я вирішив продати автомобіль. Я не шкодую про своє рішення, адже ми маємо нашого синочка, якому лише кілька тижнів, і це головне».
Демобілізувавшись другого вересня цього року, Іван Ткачов повернувся у Хмельницький, але, окрім рідних та друзів, у нього більше нічого не лишилося. Бізнес за цей час без керівника згас, автомобіль продав, батьки — пенсіонери, допомагають, чим можуть, але цього, звісно, замало.
— Я намагався влаштуватися на роботу, та заробітної плати у півтори тисячі гривень нам не вистачить навіть заплатити за квартиру, яку ми винаймаємо, — зітхає Іван. — Щоб знову розпочати свою справу, потрібен стартовий капітал, а де його взяти? Та ще й ці проблеми зі здоров’ям. Ось наразі оформляю групу з інвалідності, але розумію, що й на ці кошти нам буде тяжко вижити. Тому яким буде наше майбутнє, я, на жаль, не знаю…
Gismeteo 
