Чайна церемонія передбачає свої, чітко визначені правила і чаювання, і спілкування. До прикладу, в Китаї чи Японії розмова під час цієї церемонії надто обмежена. У нас все по-іншому. Іноді за чашкою чаю більше дізнаєшся про думки співрозмовника та відкриваєш для себе сутність співбесідника. Отже, сьогодні ми чаюємо з Михайлом Загородним, головою Хмельницької обласної ради.
— Ось ми уже й дочекалися Різдва. У кожного — свої асоціації, спогади, пов’язані з цим святом, сповненим великого таїнства. А які вони у Вас, Михайле Васильовичу?
— Різдво — одне з найулюбленіших свят моєї родини. І саме на Різдво стараємося зібратися усі разом. Донька з сім’єю приїздить із Києва, син зі своєю — з Чемеровець. Мамина хата у селі Завадівка, де я виріс, сповнюється тоді і гомоном, і веселощами. Ось у такі хвилини по-справжньому добре, спокійно, і ти відчуваєш такий затишок, який ніколи не отримаєш у найрозкішніших хоромах.
Я й досі пам’ятаю засніжені зими мого дитинства. І як ми всідалися усі разом на сани, а батько поганяв коні по скрипучому снігові — їхали на гостини до діда Івана та баби Ксені привітати з Різдвом, заколядувати. Ці моменти для мене дуже зворушливі і навіть тепер — перед очима.
— А що особливо часто пригадується з дитинства?
— Часто згадую діда Івана, маминого батька. Він був інвалідом першої групи, без ноги. Але попри те — майстер, слава про якого ширилася по всій окрузі. Це він трьом своїм дітям збудував хати, зробив власними руками меблі — ліжка, тумби, столи, мисники, стільці. У повоєнні часи, кажуть, він побудував увесь Смотрич. У містечку, якраз по війні, поселялися євреї, зводили власні помешкання. То дід і фундаменти робив, і дахи крив (зауважте, без ноги), і печі мурував, і грубки клав, усі роботи по дереву — теж. Він для мене залишається зразком хазяїна.
Ще дід Іван учив мене точити. У нього був такий невеличкий верстат, який треба було крутити. Поки я кручу (від чого мав величезне задоволення), він розтлумачує, що й до чого. І зі стамескою показував як працювати.
Дід Іван, хоч і був контужений під час війни, потім недочував сильно, але мелодії, які на той час виконували духові оркестри, міг відтворити запросто. У школі, завдяки вчителю музики, десь у третьому класі я вже грав на трубі-альт.
— Ну і що ти вже видаєш на своїй трубі? — запитає, а потім партію на губах передасть так, що не придертися до того виконання. Оці домашні «репетиції» вдосконалювали мене як трубача-початківця, і вже у класі шостому-сьомому я з дорослою командою вигравав на сільських весіллях.
Він і справді був для мене авторитетом. І коли в Чемерівцях з’явився солодовий завод, мама сказала мені: «От якби дід Іван бачив, який ти завод збудував, Михайле. Він би гордився...»
— Зізнайтеся, ностальгія за солодовим є?
— Мені випало керувати будівництвом з нуля. Я знав кожен гвинтик, кожен цвях. Потім я очолив солодовий завод підприємства «Оболонь», створив і розвивав агробізнес «Оболоні». Немало сил, прагнень, задумів вкладені у це підприємство, яке, треба визнати, стало для депресивного району порятунком. Солодовий для мене, як рідна дитина. І де б наші діти не були, якими б дорослими не стали, ми все одно любимо їх і сумуємо за ними. Я залишив завод — своє дитя, успішним, процвітаючим. Переживаю за нього і горджуся, що такий етап був у моєму житті. Та сьогодні він вже минув.
— Але, мабуть, і досі пиво «Оболонь» залишається для Вас улюбленим?
— Як патріот підприємства, я й справді вибираю лише оболонівське пиво.
Та ви знаєте, мабуть, що Красилівський завод від ПАТ «Оболонь» випускає повний асортимент безалкогольних напоїв, і я залюбки п’ю мінеральну воду. До речі, якщо вже зайшла мова про напої, то рекомендую спробувати воду «Збручанська-77», теж від «Оболоні», на основі якої і розбудовується Сатанівський санаторій. Окрім лікувальних властивостей, як стверджують науковці, вона має ще й седативні, тобто заспокійливі. Може, тому я практично не підвищую голос, і коли трапляється, що серджуся, то навпаки, голос понижую.
— Публічні люди завжди стають об’єктом обговорень. Зрозуміло, що якась частина інформації обростає домислами, плітками. Часто про себе дізнаєшся таке, що довго ще диву даєшся. Як сприймаєте подібне?
— Брехлива й огидна інформація з’являлася і про мене. Реагував на неї я боляче. Мав бажання публічно відповісти на «чорнуху», роз’яснити людям, що не можна топтати чуже життя брудними черевиками, що за такими вчинками проявляється нікчемне нутро, розумова недолугість. Але дуже швидко зрозумів, що ось такі ніколи тебе не почують, що це спосіб існування осіб, які не залишать за собою ні добрих справ, ні доброго сліду для нащадків. Для них не існує вищої насолоди, як порпатися в «брудній білизні». Їх не змінити. То навіщо ж даремно витрачати свій час, нерви?
— Якось одна розумна людина мені сказала: «Зважай лише на думку того, кого поважаєш». Саме це просте правило і треба згадувати у такі моменти.
— Мабуть, що так.
— А чи є речі, за які Вам соромно?
— Соромно, що не вивчив досконало англійську мову. І коли свого часу мені надійшла чудова пропозиція працювати в одній з іноземних фірм, то мої знання «зі словником» не відкрили переді мною цих дверей. Зате діти перевершили свого батька, втілили, так би мовити, мою мрію. Син, якому 29 років і котрий нині також працює помічником директора солодового заводу ПАТ «Оболонь», вільно володіє англійською. Донька, кандидат філологічних наук, завідувач кафедри мов і цивілізацій Близького та Середнього Сходу Київського національного лінгвістичного університету, окрім англійської, досконало знає й турецьку. До слова, переклад турецьких серіалів під дубляж, зокрема й «Величне століття», «Тисяча і одна ніч», «Корольок — пташка співоча», «Заборонене кохання» та інші здійснює моя Тетяна.
Соромно за те, що досі не покинув звичку палити. Найменші переживання — і хапаюся за цигарку. Треба, кажуть, протриматися 21 день, щоб позбутися цієї «біди» А цього часу я для себе не знаходжу.
— Що може стати для Вас розрадою, коли на душі «кішки шкребуть»?
— У таких випадках не цигарка, ні. Тільки моя родина. І з кожним роком цю моральну підтримку дорогих мені людей я ціную все більше. Коли ще працював на солодовому, мені було достатньо приїхати в Завадівку, півгодини походити по подвір’ю, побути в батьківській хаті — і все, відпускало.
А тепер мене гріє думка, що ввечері вийдемо на зв’язок з Чемерівцями і я почую голос дворічного онука, теж Михайла. До речі, обидва онуки, Михайлик і Тимофій, з котрими теж часто спілкуюся по телефону, — Водолії, як і я. Раніше — відрядження в Київ, і я обов’язково заїжджав до дітей, міг поспілкуватися з онуком. А тепер хоч і буваю у справах в столиці, вирватися до них не вдається. Частіше приїздять вони. Стовідсотково — долати душевний дискомфорт допомагає мені сім’я.
— А як рідні сприйняли Ваше призначення, спочатку на посаду голови облдержадміністрації, потім — обрання головою обласної ради?
— Діти — з оптимізмом, сказали: тільки вперед! А хто найбільше не хотів бачити мене на посаді голови облдержадміністрації, то це мама і дружина. Адже висока посада, насамперед, — величезна відповідальність і навантаження. Тому відмовляли, намагаючись уберегти від цього. Щовечора, близько дев’ятої, мама телефонує і запитує, чи я ще на роботі, каже: «Іди хоч повечеряй, якщо не обідав...»
Мене завжди вражала її життєва мудрість. Проста селянка, все життя пропрацювала ланковою. А іноді дасть таку пораду, що на ціну золота. Сама ж не раз, не два казала, що гордиться тим, що її Михайло (тобто я) перший у великій родині здобув вищу освіту.
— Коли ми вже заговорили про нову посаду, то запитаю, чи плануєте кадрові зміни в обласній раді?
— При кадровому підборі завжди керуюся трьома критеріями: патріотизм, професійність, порядність. Це добре, що патріотизму в українців побільшало, у складному сьогоденні він дуже допомагає. І та людина, яка прагне самовдосконалення, долає вищу сходинку у своєму житті, буде працювати над своїм професійним рівнем. А ось порядність — це те, що закладається ще змалку, що зріє в людині і ніколи не щезне. Таких серед державних службовців не так вже й багато.
— Чомусь вважається, що керівник такого рівня повинен наганяти страх, бути грізним і неприступним. А Ви?
— Не знаю, чому й коли склалася така думка, але вона справді є. Бо мені вже пробували закидати, мовляв, немає в тобі жорсткості, немає, як в народі кажуть, «понтів». Так, немає. Бо я їжджу лише своїм власним автомобілем, переважно — сам за кермом. Без охорони, як окремі мої колеги з інших областей. Я не шанувальник пихатості, не сприймаю зверхності. Є противником недбальства, підступності, зухвалості. Я — вимогливий. Однаково до всіх. І нехай спробує хтось викручуватися чи халтурити, коли перед ним чітко поставлене завдання.
— Але в новому оточенні вже напевно знайдуться нашіптувачі, або ж ті, хто намагатиметься завоювати Вашу прихильність...
— Я — аграрій і, повірте, зумію відрізнити зерно від полови. Головний мій критерій оцінки людини: чи є у неї своя історія успіху, чи є за плечима такі справи, за які можна її поважати. Нехай це буде своїми руками зроблена шпаківня чи собача будка. Реальні справи — у них суть кожного з нас.
— Не так давно в місцевих ЗМІ з’явилася інформація про те, що Ви брали шлюб з дружиною. Як виникло це рішення?
— Десь років з десять тому дружина обмовилася, що мріє про шлюб. Тоді я відповів: «Марійко, ще не збудована та церква, в якій ми братимемо шлюб». І цієї теми більше не торкалися.
Але ж так буває: вже зовсім скоро президент компанії «Оболонь» Олександр В’ячеславович Слободян доручив мені підшукати місце і зайнятися проектом, організаційними роботами, аби на його батьківщині, в селі Іванківці Городоцького району, збудувати храм. Він зводився і справді тривалий час, адже це були благодійні кошти нашого відомого земляка.
Коли ж усі роботи були завершені, церква розписана, я поїхав домовлятися з патріархом Філаретом про її освячення. Ось тоді й запитав, чи змогли б взяти з дружиною шлюб у новоосвяченій церкві. Так і сталося. До віри кожен приходить сам. І наше рішення прийшло до нас на тому етапі життя, коли усвідомлюєш, що поряд з тобою не просто кохана людина, а й соратник, відданий друг.
Марійка — вихованка інтернату. Не раз вона говорила, що я замінив їй батька з матір’ю, брата й сестру. І я радий, що допомагаю, аби її скромні людські мрії збулися, в тому числі й шлюб у такому гарному храмі, до якого доклалася і моя рука.
— Отже, Ви хрещений?
— Так, і хрестили мене у рідному селі Завадівка, у Михайлівській церкві, де перед війною був склад колгоспу, а після війни, до 1953 року, клуб. Затим знову відкрилася церква.
Постійно ношу натільний хрестик. І коли раптом забуваю його, то, здається, що день тоді не складається. Може, то навіювання, але з хрестиком мені спокійніше.
На Різдво ми намагатимемося усією сім’єю відвідати храм. Подякувати Богу і попросити для дорогих людей та для нас усіх миру, злагоди, здоров’я, здійснення мрій.
— Дякую за чай, Михайле Васильовичу. З Різдвом!
Gismeteo 
