Я писав подібне, коли ще не почав сліпнути. Тепер, нині, або як дуже любить говорити сущий (і так само колишній) президент, «на сьогоднішній час», чую краще не лише його голос і юрби проти нього, але й шепіт колосся і голос дощу.

Є і в тому сліпанні свої переваги. І є якась невідворотність долі, яку обрав не ти, а вона тебе, — йти в кобзарі, лірники чи гармоністи саме тоді, коли осліпнеш, і по електричках співати про свою печаль Бога ради.
Чи там, за кусень, за відчуття постійного голоду, спочатку спродаси майно, а тоді й душу, і сподіватимешся не на краще, а бодай достойне людини поховання не на чужих руках і не за ласку держави?
Мені випало досі жити щасливіше — і хай за це заплачено і ще буде сплачено ранами, які дуже повільно гояться, не шкодую, а приймаю як належне.
Хоча тих ран не перелічити, але й були буцімто смертельні — і то не від чесних ворогів, а од лукавих друзів. Це як у тій улюбленій пісні Нестора Махна, яку вже мало хто пам’ятає. То дійсно, коли первая куля поранила коня, побратима вірного, — тоді хитнулися, але встояли. А другая куля — також не остання — вже влучила і у вершника. І хитнулися вони ще раз, але не впали. А вже потім, після бою, коли йшов порубаний і постріляний помолитися, бо ще живий, наздогнала третя куля — не в груди, а в спину. Не від турка, татарина чи московита, німця чи шведа, а од вірного українського джури.
І ту рану вже було не залити горілкою і не притрусити порохом чи й рідною землею.
...От чого — від того, що я це знаю — не пишуться мені ура-патріотичні твори.
Є кому їх писати, багацько, то хай вони й пишуть.
Вже не одному мені, а й усьому люду одубіли плечі од трун, а руки затерпли тримати держаки усіляких знамен і корогов в останню путь. А ще про неї слово словиться, що вона майбутня. Того вузлика зібрати бодай з чистою сорочиною на смерть, притрушеного м’ятою, нема за що та й нема коли.
Пам’ятаю той запах сухої м’яти — запах не смерті, а вічного життя — зі скрині моєї бабці Дуні.
Вже у моєї мами ні скрині не було, ні молитви, яку бабуся говорила до тіста, з якого ставався хліб.
Не збулася поки що і моя дитяча мрія — так само, як дід Андрій гойдав мене на призьбі на колінах, погойдати й своїх онуків на сонечку... Та ще й призьби тої немає, і толоки не збереш... А на лаві — якось воно мені не по мрії. Якась та лава мені не вічна.
Але якщо вже про вічне, то про тих, які вже відійшли, про Людмилу і Миколу Мазурів, художників світового рівня. І ви, читачі, ви всі їх знаєте, бо щодня ходите поруч Ангела Скорботи чи попри іншу його скульптуру на майдані Незалежності у Хмельницькому, а може, й бували у Меджибожі, заходили у музей Голодомору, може, десь і на виставках бачили його роботи чи його дружини? Їй -Богу, знаєте.
А знаєте про те, що оте,  на що ви дивитесь і милуєтесь, комусь вкоротило віку?
А знаєте, що оте, що справжнє, кров’ю малюється, а не чорнилом?
Знаєте, що одні видатні батьки пішли, а їхні, не саме ваші, такі самі батьки зосталися без достойно оплачуваної праці?
Знаєте, добре знаєте. Нескорений і невпокорений, добрий дух родини Мазурів мав би крижаним вітром продимати наші затишні серця, але де вітер, а де ми?
Це я не до вас, хто читає і думає, а до тих, що вдають, що не чують. І зараз, коли вже його і її нема серед нас, маю право на поминальне слово — і не лише саме про них, а про всю нашу зганьблену українську націю, мову, освіту і культуру. Бо до нашого вічного болю їм, всесвітнім шинкарям, не дослухатись.
Я пишу до тих, які чуються самими чи покинутими. Ніколи про отих «рабів німих» не забував Шевченко, не забували Ліна Костенко і Василь Симоненко, і — їх не перелічити — вони завжи думали про вас, упосліджених і не згаданих, навіть з того, потойбічного світу, про вашу неволю кричать. І посміхаються до усіх нас, ще живих.
Посеред цієї, здавалося б, пропащої, безмежної, невиводної пітьми Микола і Людмила Мазури засвітили свічечку Надії, Віри і Любові для всіх. Це наші з вами ближні, ледь не рідні.
І та свічечка у серці бодай би не згасала.

Пам’яті Миколи Мазура

Клекіт минався, і тиша прибилася в хату,
Саме тоді, проти ночі, як душі не сплять.
Ніби туманом ідуть у світання урочі,
Йдуть попри себе — і ніби нема — гомонять.

Голосом мами чи тата? Полеглих чи сущих?
Тих, хто комусь завинив, чи комусь не вгодив?
Сіється сніг уночі на поля невмирущі,
Слід присипає отам, де мій дідо ходив.
Там чи не там? Чи наокіл? Чи так собі просто?
Там чи в криниці, де слово до  слова паде?
Душі моїх прабатьків, невідлунені гості,
Ось ви прийшли і по мене, а де я, а де?!

От і по всьому чи як? Допитатися годі.
Був я чи ні, чи інакше собі перебув?..
Тіні пішли собі далі і зникли на сході,
Стерли сліди по гостині, і клекіт минув.