Задум підготувати публікацію про вимушених переселенців зі сходу України виник у мене давно. Основа для написання видавалась суто особистою справою, тож ніяк не наважувався винести власну проблему на розсуд широкого загалу. Здавалося, ще одна зустріч, ще одні люди – і вдасться нарешті порозумітися, й підстава для не дуже приємного узагальнення зникне зовсім.
Минулої осені після смерті матері спорожнів батьківський дім у приміському селі. За останнє десятиліття цей будинок зазнав суттєвих змін на краще. Завдяки газифікації у ньому з’явилася система сучасного опалення. На подвір’ї викопана криниця, відтак вдалося облаштувати ванну кімнату з гарячою водою, туалетом, пральною машиною, під’єднаними до відповідних комунікацій. У житлових приміщеннях зроблено добротний ремонт, оновлено й господарські будівлі.
До цього додати ще навколишню мальовничу місцевість, то, здавалося б, проблем із охочими поселитися тут не виникатиме. Рідних, хто б міг у цьому домі жити, не було. Через те виник намір віддати обійстя у користування сім’ї, в якої тимчасово чи цілком відсутнє житло. Якось у програмі новин на центральному телеканалі побачив інтерв’ю з головою Всеукраїнської асоціації у справах вимушених переселенців. Суть розмови зводилась до думки, що основною бідою для мільйона двохсот тисяч біженців на підконтрольній Україні території є саме відсутність необхідного житла. Вбачаючи, що одним пострілом убиваю двох зайців – і власну проблему заселення вирішую, і людям допоможу – негайно відправив електронною поштою на адресу цієї організації листа з детальним описом своєї пропозиції. Моє послання відразу було розміщене на їхньому сайті з їхнім же дуже гарним коментарем. Зараз смішно згадувати свої тодішні переживання, мовляв, чи вдасться у лавині дзвінків вирахувати порядну сім’ю, як з розмови виокремити хто є хто… Але, як не дивно, моя пропозиція була повністю проігнорована усіма нужденними – жодного дзвінка!
Зазначу, що житло, укомплектоване меблями й усією необхідною для життя побутовою технікою, віддавалося у користування цілком безкоштовно. Лише з умовою підтримувати порядок і за можливістю робити якийсь внесок у благоустрій садиби. Обійстя має рідкісне розташування з точки зору утримання тут підсобного господарства. Воно розташоване на краю села посеред пасовища, на відстані ста метрів від ставка та річки, біля двохсот метрів – до найближчих сусідів. Гріхом від Бога було би вести тут безтурботний спосіб життя. Тож, аби майбутнім господарям було що мати з власного подвір’я до столу, тут досі утримуються десяток курей і стільки ж гусей, а на додачу ще й теличка. Думалося, це мало б стати суттєвим доповненням до пропозиції житла.
Розповім про три випадки контактів із родинами переселенців різного віку. До села Н. Дунаєвецького району місцевий католицький священик вивіз з Донеччини сім’ю з п’яти дорослих осіб віком 30-50 років та двох дітей. Надав їм тимчасово притулок у своєму будинку з умовою, що з часом вони підшукають собі власне житло. Минали місяці, а їм це ніяк не вдавалося. І ось панотець привіз представників цієї родини – батька з дочкою – до мого обійстя. Я відчинив хату, але бачу, що гостя зовсім не збирається заходити всередину. «Боюсь натоптать», – пояснила. Довелося легенько рукою взяти її за плечі і так завести в дім. Відвідувачі обіцяли мені повідомити своє рішення телефоном. Та минали дні, а від них – ні слуху – ні духу. Я вже почав здогадуватися про причину цього, а тут ще й випадково зустрівся із знайомими з того села. Вони й відкрили мені очі на оту дивну поведінку на подвір’ї. Виявляється, ця сім’я вже не вперше розглядає пропозицію щодо нового житла, та нічого їй не підходить. А все тому, що вони добре прилаштувалися в цьому селі у нинішньому своєму будинку. Щиросердні одновірці регулярно зносять їм усе необхідне для життя, у тому числі різноманітні продукти. Тож поїздка до мене була з їхнього боку чисто ритуальною, так би мовити, демонстрація «активності» свого пошуку. Через якийсь час від священика дізнався надуману причину відмови, мовляв, дім знаходиться в глушині, нема сусідів. На моє зауваження, що ця сім’я відверто паразитує на людській доброті, співрозмовник погодився, що можливо, так воно і є.
Задля справедливості потрібно зазначити, що навпростець через село батьківський дім розміщений на відстані всього двох кілометрів від райцентру, а також одного кілометра від міжнародної автотраси. У нашому селі є і школа, і дитячий садок. Тому, якщо це місце і називати глушиною, то правильніше було б сказати – прекрасною глушиною.
Через якийсь час отримав дзвінок від невідомої мені сім’ї переселенців зі Старої Ушиці. Розпачливим тоном мені переповіли свою драматичну ситуацію: несподівано з’явилися співвласники квартири, в якій ця молода сім’я проживає, і заявили про продаж цього житла, а відтак квартирантів викидали на вулицю. Голова сім’ї поскаржився також на неможливість знайти для себе на місці роботу – вдома він працював охоронцем. Я відразу зв’язався зі знайомим керівником охоронної фірми в Дунаївцях і домовився з ним про місце роботи для цього чоловіка. Про це згодом телефоном повідомив у Стару Ушицю, а також детально розповів про умови проживання у власному будинку. І став очікувати на їхній переїзд. Минали дні, а ці люди ніби пропали. Я став сам надзвонювати до них – «а в ответ — тишина».
Тривалий час я не наважувався розповідати нікому про свої вищеописані непорозуміння. А може, думалось, це просто якісь нещасливі для мене співпадіння, а може, в тому є й моя якась провина… Про те, що проблема, яка склалася, – не мій власний «винахід» і набула серйозного звучання, вияснив з одного телевізійного сюжету. Тема його – трудова адаптація внутрішніх мігрантів на новому місці – розкривалась на прикладі однієї жінки-переселенки, яка заробляла на прожиття виготовленням солодощів із лимонів. Цим сюжетом його автор замахнувся на висновок «розвінчати міф про те, що вони (тобто переселенці – В.Л) не хочуть працювати». Непереконливий дріб’язковий приклад у мене викликав лише іронічну посмішку.
Найбільш прийнятним варіантом у своєму випадку вбачав домовленість із сім’єю старшого віку. З людьми по-житейськи мудрими, вважав, можна завжди порозумітися. І ось нарешті удача: подружня пара переселенців, яка разом із сином проживає у Городоцькому районі, терміново шукає нове житло. Голова родини, шістдесятилітній чоловік, сам родом із Хмельниччини, на Донеччині працював механізатором, тож мав би не злякатися сільського життя. Автомобіль державної служби з надзвичайних ситуацій з Хмельницького спеціально привіз батька з сином на оглядини. Побутові зручності гості оцінили відразу. Відчуваючи єдиний «мінус» своєї пропозиції, я наважився прямо перед ними продемонструвати, так би мовити, майстер-клас щоденних обов’язків по господарству. З метою показати, наскільки вони прості і навіть примітивні та не потребують значних затрат ні часу, ні сил. Щось у цій ситуації дуже розчулило приїзжого молодика:
– Ми вам будемо допомагати!
Від подібного «благородства» на мить перехопило подих. Мені відразу уявилась картина, як я звично пораюсь по господарству, а нові господарі з вікна «допомагають» порадами.
– Та ні, це я вам буду допомагати! – це вже потім зрозумів, що саме ця нестриманість стала моєю свого роду фатальною помилкою. Мої гості після цього помітно «скисли».
Розмова, що відбулась через кілька днів за моєї ініціативи, лише підтвердила найгірші припущення. Ці люди погоджувалися жити на моєму обійсті за умови, що там не буде ніякої живності. Мовляв, кури і гуси – це неприйнятна для них відповідальність через відсутність навичків поводження з домашнім птаством. У цій ситуації я не міг не запитати, чим же ж вони зараз займаються цілими днями?
– Ми… – далі настала велика пауза, поки мій співрозмовник, голова родини, придумував відповідь. – Ми лікуємося.
У перекладі на усім зрозумілу мову це означає, що люди байдикують. Офіцер ДСНС, який відвозив батька з сином назад до самого дому, розповів, що ця сім’я проживає у віддаленому від райцентру селі у старенькій хаті з перекошеними вікнами. У час їхнього повернення додому господиня готувала (на дровах) на обід рибу. Це сусід її наловив і поділився з ними. Офіцерові переселенці, очевидно, посоромилися признатися у ледарстві і назвали іншу причину відмови від моєї пропозиції, мовляв, немає сусідів. Що ж, це правда, тут нікому розносити рибу, її потрібно було б самим наловити у ставку.
Класичне визначення нації: єдина мова, спільна культура – не передбачає критеріїв щодо певного рівня працьовитості для різних груп населення. Та справжній українець ніколи не стане принижуватися перед сусідами заради якоїсь подачки. Дух українства традиційно передбачає зокрема дух суперництва між сусідами. Пригадайте лиш численні прислів’я і приказки на цю тему. І це є одним з тих важливих зерен нашої самобутності, що дозволяє ідентифікуватися як нація.
Місцеві волонтери цього літа возили групу дітей переселенців зі сходу на екскурсію в Чернівці. Вражена тамтешньою красою 15-ти річна дівчинка емоційно висловила свої почуття: «Как у вас здесь на Украине красиво!» Схоже, люди звідти нас своїми співвітчизниками не вважають.
Gismeteo 
