Цього дня за вікном і справді по-зимовому холодно. Ковток ароматного чаю відразу зігріває і наче занурює у затишну домашню атмосферу. Коли хочеться ділитися думками, пригадувати приємні моменти і мріяти. Сьогодні «чай без церемоній» розділяємо з Андрієм Петринюком, головою Теофіпольської районної ради.

У нас на Хмельниччині прізвище Петринюк відоме насамперед завдяки господарнику з величезним досвідом, Герою України — Василю Андрійовичу Петринюку. Про трудові звитяги колишнього голови колгоспу на Теофіпольщині десятки разів розповідали обласні та всеукраїнські видання. А з молодшим Петринюком, сином Героя, «Подільські вісті» спілкуються вперше.
— Андрію Васильовичу, Вам, напевно, доводилося чути вислів, що «на дітях природа відпочиває». Чомусь вважається, що діти не переймають головні якості та риси мудрих, талановитих, хазяйновитих батьків. Як розцінюєте таку думку?
— У житті і справді чимало таких випадків. Особливо — у багатих високопосадовців, діти яких розбещені грошима, вседозволеністю. Саме до таких і можна застосувати це народне спостереження.
А щодо нашої сім’ї, то це не так. І мене з братом, і сестру, батьки привчали до роботи з дитинства. Завдяки батькові, який защораз намагався «підхопити» й мене до колгоспної ферми, я чітко знав, якою має бути годівля корів, догляд за ними, яка корова скільки літрів молока дає. Хоч батько був у Ямполі головою колгоспу, а домашнє господарство тримали велике — 50 індиків, 6-8 свиней. Мої обов’язки: зварити для них карпоплю, пополоти на городі, зібрати полуницю.
Я завжди старався жодним чином не підвести свого батька і не посоромити його добре ім’я.
— Мабуть, відразу вирішили вступати до аграрного вузу, щоб продовжувати його справу?
— О ні, моя перша освіта — медична, альма-матер — Івано-Франківський медінститут, де здобув спеціальність стоматолога. Після закінчення навіть рік пропрацював у лікарні. Але відчув — не моє, не можу на одному місці сидіти. До цього додалися ще й певні розчарування у професії.
Ось тоді батько й запропонував працювати разом. Якраз до господарства стали приєднуватися нові села Теофіпольського району, потім і Лановецький район Тернопільщини захотів з нами співпрацювати. Згодом вже обробляли 15 тисяч гектарів землі. Обсяг робіт, завдань великий, тож батькові дуже потрібна була моя допомога і підтримка.
Саме тоді вирішив здобути заочно другу вищу освіту в Тернопільській академії народного господарства, навчався за спеціальністю «фінанси і кредит».
— Не жалкуєте, що так різко змінили своє заняття?
— Ніскільки. Оця наука, яку пройшов у сільському господарстві, в житті мені дуже допомогла. І навіть, коли вирішив займатися приватним бізнесом, створив ТОВ «Подільське», цей досвід дуже і дуже знадобився.
— Як воно, змінити свій бізнес на чиновницьке крісло?
— У перші дні, зізнаюся, думав: і що ти, Андрію, маєш робити? Щодня люди ідуть, ідуть — кожен зі своєю проблемою. І я зобов’язаний усьому цьому дати раду.
У переважній більшості просять допомогу на лікування, яке сьогодні для простих людей – непідйомна ноша. Але, на превеликий жаль, бюджет району не може стати порятунком для усіх без винятку.
Вразили мене неприємно і окремі законодавчі рішення. Знаємо, що призупинена діяльність інспекції по цінах, деяких інших контролюючих органів, хто від цього виграв? Звісно, не хворий. Якраз сьогодні розповідала наша працівниця, що п’ять уколів, призначених їй лікарем, у Хмельницькому коштують 700 гривень, а в Теофіполі — 1200 гривень. Це ж здирство! І, виходить, ніхто не має права втручатися у таке безчинство.
Мене вкрай обурюють свідчення наших жителів, що у райлікарні встановили «таксу» на пологи — 10 тисяч гривень! Для немісцевих ще більше — 15 тисяч! Цього не приховують. І ніхто не може на це вплинути?
Хочу вийти з пропозицією до депутатів райради, щоб призначати керівників комунальних підприємств не на п’ять років, а на рік. Бо, як правило, чотири роки вони за холодну воду, як кажуть, не беруться, а в останній рік пробують «домовлятися». Коли ж керівники знатимуть, що впродовж року їм треба зарекомендувати себе якнайкраще, що будуть вони підконтрольними депутатському корпусу, — толку буде значно більше. І пропозиції щедрих «подяк», відкатів, які вже давно прижилися, думаю, вже не пройдуть.
— До Вас теж «підпливали» з пропозиціями отримати відкат за якесь сприяння?
— Було таке. Але не врахували, що я людина самодостатня, що добре ім’я, репутація для мене дуже багато важать.
Якщо хтось думає, що я прийшов на цю посаду збагачуватися, то дуже і дуже помиляється. Навпаки, я звик більше вкладати своїх особистих коштів. А усіляких протизаконних «винагород» не сприйму ніколи.
— Не думали, що принципова позиція, яка не збігається з «встановленими правилами», може викликати різке протистояння до Вас?
— Тоді мене постараються «з’їсти». Будуть підставляти. Та все одно йти на поводу не буду! Я більше виробничник, ніж політик. І в районі хочу зробити порядок, як у себе вдома, як на підприємстві, де колись був керівником. Щоб видно було, що за справу взявся гос-
подар. Добре, що у цьому бажанні мене підтримує голова райдержадміністрації, голова селищної ради. Ми з ними однодумці. Задоволений з того, що поміж депутатами районної ради немає протистояння і незалежно від політичних симпатій, ми об’єднуємося для спільної роботи.
— За цю каденцію, що хотіли б зробити для району, аби потім люди могли сказати: «Це – заслуга молодшого Петринюка»?
— Ой, куди не глянеш — всюди треба докласти рук. Вкрай необхідно ремонтувати дороги в селі — якщо швидка не може проїхати, аби врятувати життя людині, це — ненормально.
До речі, Теофіполь — єдиний райцентр в області, де немає Будинку культури. Він будується вже 10 років і зі всього видно, що це «яма», де тільки відмиваються кошти. Підняв документи: в минулому році виділено майже 659 тисяч гривень на систему вентиляції. Зайшли, подивилися – вона не лише не встановлена, а в розібраному стані, ще й побита. За цей час розікрали і дошки, й алюмінієві вікна здали на металолом, проводку обірвали, з котельні насоси покрали… Хто ж за це відповідатиме? А в паперах, пишуть, що об’єкт має 75 відсотків готовності. Дерибанять народні гроші і залишаються безкарними, виходить.
Багато є роботи і для влади, і для міліції, і для прокуратури. Я хочу, щоб всі працювали сумлінно та відповідали зай-
маній посаді.
— Зараз у нашому житті багато розчарувань. Таке відчуття, що котимось у прірву. Як вважаєте, у сільських людей є майбутнє?
— Сільські люди заслуговують ходити асфальтованими дорогами, як і містяни. Заслуговують, щоб у селі були супермаркети з нормальними, а не простроченими товарами, щоб вулиці були освітленими, щоб хоча б три рази на день приїжджав автобус в село. Адже за рахунок цих обділених увагою людей живе місто. Це сільські жителі встають вдосвіта видоїти корову, продати молоко по 2,50, щоб у місті воно коштувало 10 гривень, і хтось так збагачувався.
Якщо прийдуть до керівництва люди, які перейматимуться цими проблемами, то все зміниться.
— Василь Корнійович Шуляк — унікальна особистість, людина-легенда, теж Герой України і Ваш тесть (світла йому пам’ять). Здається, він також певний час працював у цьому ж кабінеті?
— Чотирнадцять років Василь Корнійович був головою Теофіпольської районної ради і справді працював у цьому ж кабінеті. Ось його радіо, телевізор. Іноді мені здається, що тут зберігається його дух. Коли «підпирає складне рішення, не дають спокою тривожні думки, звертаюся до нього: «Корнійовичу, підкажи, як бути?» І, знаєте, не раз він таки давав мені підказку. У сні.
До прикладу, сниться мені, що на підприємстві, де колись працював, на одному з твердопаливних котлів відлетіла якась гайка, і я кажу хлопцям заварити дірку. Аж тут приходить тесть і повчає: «Андрію, не роби так, купи нову (каже в якому магазині). Закрути, щоб було добре…»
Прокидаюся і дзвонить мені колега: «Клапан відлетів, я сказав заварити». «Ні», — відповідаю йому, роби так і так.
Василь Корнійович був мудрою і працьовитою людиною. Його слово похвали — то дуже висока оцінка. І нашій родині його дуже не вистачає.
— А як, Андрію Васильовичу, проводите свій вільний час?
— Його намагаюся присвятити сім’ї. У мене четверо дітей. Найстаршому Василеві 18 років, вчиться в Тернополі, в академії народного господарства. Він закінчив школу з золотою медаллю, вступив до кількох вишів. Але обрав академію, де навчався і я. Там його хвалять за старанність. Іванко — дев’ятикласник, Маруся ще ходить у дитсадок, але у вересні піде у перший клас. Наймолодшому Володі буде два рочки.
Це таке щастя мати велику родину. Коли є можливість допомагати дітям, є можливість поставити їх на ноги, то сім’я, на моє переконання, має бути великою.
Люблю у вільний час щось смачненьке приготувати для рідних.
— Невже і на кухні пораєтеся?
— Знали б ви, який у мене борщ смачний виходить! Та, практично, усе вмію та люблю готувати. Крім голубців і пельменів, бо скрутити їх мені не вдається. А решта — що мої замовляють, — зготую і тільки пальчики оближеш.
Я на кухні пораюся — і Маруся стає біля мене, одягає фартушок, і маленький Володя підбігає — хочуть допомагати. Вже тепер бачу, що Володя буде справжнім хазяїном. Дуже любить порядок, хоч і маленький.
— Мабуть, як батько, балуєте своїх дітей?
— У нас дуже хороші стосунки. Вони ніколи не відмовляються допомагати. Старший Василь — справжній помічник, і жодного разу я не чув від нього: «не хочу, не буду». Влітку і молодші діти постійно просять дати їм якусь роботу, щоб потім отримати «зарплату». Вони не ледарі, не білоручки, бо навчені з дитинства: хто добре працює, той і матиме.
— А з дружиною, певно, Вас поєднали батьки?
— З сімнадцяти років наші батьки почали товаришувати, коли разом навчалися у Шепетівському технікумі, на бухгалтерів. Мій батько родом з Тернопільщини, а тесть Василь Корнійович Шуляк, з Хмельницької області. Відтоді вони стали найкращими друзями, тож і ми з Інною знайомі з дитинства. У мене завжди, скільки себе пам’ятаю, була до неї симпатія, яка переросла у велике і сильне почуття. Батьки не підштовхували нас до одруження. Це було наше спільне рішення з дружиною, бо почуття виявилося взаємним.
Інна закінчила педінститут за спеціальністю англійська та українська мова, працювала у школі. А коли я надумав навчатися в академії народного господарства, вирішила й собі разом зі мною здобути ще одну вищу освіту. І тепер успішно займається підприємництвом.
Я, до речі, свої перші гроші заробив ще навчаючись у школі, коли допомагав у батьковому господарстві. Ходив на зернотік, перекидав пшеницю. Яблука збирав у колгоспному саду. Десь у класі сьомому запрягав коні, відвозив фрукти на консервний завод. І за зароблені влітку гроші купив велосипед «Україна». Працювати і нести відповідальність за свої дії треба привчати з дитинства. Так робили мої батьки. Так роблю я.
— Довелося чути, що Ви нагороджені орденом Рівноапостольного князя Володимира ІІІ ступеня, і що сам Патріарх України і всієї Руси Філарет вручив його Вам?
— Так, цю високу нагороду отримав у 2011 році. Свого часу, коли Василь Корнійович Шуляк керував районом, у нашому краї було збудовано
20 церков.
І я також збудував — каплички. Одна капличка, як я кажу, — для Марусі. Святійший Філарет освячував її на Різдво Пресвятої Богородиці. Він, до речі, був і у нас вдома. Пообіцяв, що неодмінно навідається ще раз.
Другу капличку побудував у Ямполі, приурочив до дня Іоанна Кронштадського, а, отже, — своєму синові.
У планах збудувати ще дві каплички — до дня святого Василя і Володимира Великого. Це теж буде посвята моїм дітям. Одну з них хочу збудувати на території лікарні. Нехай би Господь допомагав у зціленні хворих. Віра зміцнює людину і дає спокій душі. Патріарх Філарет, маємо надію, також приїде освятити її.
Особисто для мене віра невід’ємна від благодійності. Тому я намагаюся підтримувати матеріально важкохворих дітей. У Ямполі, до прикладу, допоміг облаштувати соляну шахту, де могли б оздоровлюватися діти з бронхолегеневими захворюваннями. А на території колишньої сільгосптехніки разом із дружиною розводимо коней, поні, де також можна лікувати дітей за новою методикою. Безкоштовно. Звертаюся до керівників дитячих закладів використати цю можливість на користь дітей.
— Напевно, у Вас є можливість подорожувати. Де вже побували, і яка з країн вабить найбільше?
— Був у Туреччині. Коли працював у господарстві разом із батьком, їздив вивчати механіку на завод, що випускав трактори. І в Данії вивчав досвід розвитку свинарства й молочного тваринництва. Хоча, якщо копати глибше, займатися свинарством данців навчили українці. Щоправда, технології у них пішли далеко вперед.
І якщо відверто, не хочу нікуди їхати. Вдома — найліпше. І якби нам дали можливості втілити те, про що мріємо, то жили б українці краще, ніж будь-де.
— Дякую за чай, Андрію Васильовичу. Нехай щастить!