Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 1469

Феномен визвольної боротьби 40-50 років в Україні, безсумнівно, в тому, що спочатку проти польських, а згодом російських загарбників повстала насамперед молодь. Як правило, це були юнаки й дівчата із заможних, шляхетних сімей. Вони мали велику перспективу навчатися у вишах, стати лікарями, адвокатами, прокурорами, інженерами. Словом, сягнути високих кар’єрних вершин, жити сито і спокійно. Однак є речі й поняття вищі за всякі матеріальні вигоди.  І вони обрали свій шлях: пішли у підпілля,  у боївки, а згодом життєві дороги  привели їх у в’язниці, концтабори Сибіру. Філософія тієї жертовності досить проста: що таке незалежність, воля,  знає лише той, хто готовий загинути заради них. Сказано наче про Тетяну Корольчук.  Про неї, українку-патріотку наша розповідь.

В основу ліг щоденник, який вона залишила своїм синам — знаним лікарям — стоматологу Миколі та анестезіологу Володимиру, онукам, які теж обрали фах батьків. На жаль, мрія  самої Тетяни Корольчук стати лікарем не збулася. Їй було уготовано інший тернистий шлях.
Як можна дізнатися з архівних документів, Тетяна Юхимівна Корольчук народилася у 1927 році у селі Седлище Старовижівського району Волинської області. Проживала вона у власному будинку разом зі своєю матір’ю Лукерією Андріївною Романчук 1907 р. н. та братами   Володимиром, 1926 р. н. (офіцер УПА), Миколою 1929 р. н. Сім’я мала у  власності 9 гектарів землі, тримала коня, корову, свиней, птицю. Словом, не бідувала, і родину цілком можна було вважати заможною.
Усе почалося із “Сонечка”
(Із щоденника Тетяни Корольчук)
“...Коли ми були малі, то батько виписував нам журнал (при Польщі) «Сонечко». Видавався він у Львові. Тут друкувалися казки і вірші, у яких було все на патріо-
тичні теми. Батьки співали нам пісні «Уже літ зо двісті», «Україно, Україно,  наша рідна мати, чи ще довго над тобою будуть панувати». Ми цікавилися, що це означає. Нам пошепки пояснювали. У селі  був дім, який назвали  «Просвіта». Тут ми читали «Кобзар» Шевченка. У 1939 році з приходом Радянської влади у селі відбувся мітинг. Люди раділи, що скінчилося польське панування. У п’ятому класі мені дали прочитати  вірш Шевченка «Розрита могила». Вперше я замислилася, що ж там схоронили наші діди-прадіди?  Батько пояснив: «Волю». Тоді й розповів, що всі народи мають свої держави, а ми — раби, і при поляках, і при москалях. А коли з нашого села арештували з 10 класу хлопців, зрозуміла, наскільки ми невільники. Дізналася, що існує ОУН, що йде боротьба за вільну Україну, за свою власну державу. Багато молоді, інтелігенції арештували напередодні війни. Частина її повернулася із Ковельської тюрми. А мою троюрідну сестру, яка вчителювала у сусідньому селі, перед наступом німців, страшно закатували енкаведисти, відрізали  груди. Багатьох тоді розстріляли в тюрмі. Боялися, щоб молодь не стала  на бік німців. Батька мобілізували в армію. Із приходом  фашистів було проголошено самостійну Україну. Думала, що ми вже маємо нарешті свою державу. Та не так сталося. Німці  ненавиділи нас, відправляли молодь в Німеччину. Хотіли закрити нашу торгову школу. Я ще встигла закінчити два її курси.   Усі, хто перебував у молодіжній ОУН, перейшли в УПА, яка перебувала в підпіллі».
Вогненні роки
Тетяна виконувала обов’язки не лише зв’язкової, а разом із подругами заготовляла лікарські трави, шила воякам теплу білизну, розклеювала листівки. Тоді ж німці розстріляли її подругу і ще кількох вояків УПА. За наказом із проводу потрібно було йти на вишкіл фармацевтів. Цілий місяць відвідувала курси стрільби, вивчала тактику бою, проводилися  навчальні тривоги на кшталт нападу і німців, і червоних партизан. Одночасно збирали лікарські трави, вивчали фармацію, а згодом Тетяну відрядили на курси медсестер. Одного разу на їхнє село напали червоні партизани. Був бій, багато загинуло. Тоді брат Тетяни Володимир пішов в УПА, а батько Юхим теж на вишкіл  до повстанців. Все спізналося у те лихоліття: і зрада, і взаємовиручка, і вірність. Якось їх видав зрадник, ледь врятувалися від німців. Тетяну переховували якісь незнайомі їй люди. Коли фронт наблизився до Ковеля, вона повернулася в рідне село. А в жовтні 45-го усю молодь під гвинтівками вивезли відбудовувати Донбас. Розвантажувала вагони з деревом. Годували вкрай погано. Отож, порадившись із двома подругами, вирішили втікати  до дому. Згодом Тетяна вступає в Луцьке  медучилище. Дівчина дуже голодувала. Хоча лінія фронту проходила через  її село, та все батьківське господарство було знищене.
Тетяна йшла із подругою на заняття. Їх обігнав легковик.
— Прошу в машину! — скерував енкаведист і, взявши Корольчук за руку, заштовхав в салон. На допит викликали лише вночі.
Ув’язнення
(Із щоденника Тетяни Корольчук).
«Слідчий сидів і писав усе, що йому заманеться. Я ж цілу ніч мусила стояти. Правда, був він не дуже суворий. До нього приходила  його вагітна дружина. Один раз тільки побив мене, люто кричав, що я брешу.
Поміняли слідчого. Був той жорстоким, обзивав мене, принижував. Траплялося, що за ніч викликав на допит мене 78 разів. Удень в камері не можна було спати і до стіни прихилятися. А як хотілося сну. Згодом перевели до Луцької тюрми. У камері — нема де голці впасти. Прийдуть наглядачі: «Собирайтесь с вещами! І кожен думає, що це вже на розстріл. А то в іншу камеру переводять. Так страшили нас. Та головне, що ніхто не плакав, вірили — будемо вільними. Якось до нас горобчик залетів. Ми йому записку до ноги причепили і випустили. Сиділи у в’язниці, і я пригадала, що того дня бій під Крутами був. Тоді усі встали і вшанували загиблих героїв».
А далі для студентки другого курсу Луцької фельдшерської школи Тетяни Корольчук, яку засудили
4 грудня 1948 року до 10 років виправно-трудових таборів за участь в ОУН-УПА, розпочалися монотонні, моторошні хвилини, години, дні, тижні, місяці, які схоронили  її  молоді літа.
(Із щоденника)
«Рано в барак приходили наглядачі. Треба було швидко вставати і називати кожному свій номер, який нашивали на плечах. Мій був «365», як днів у році. Потрібно було вказувати також свою статтю і термін ув’язнення. Рано-вранці вели нас в колонах по п’ять чоловік в шерензі. Охорона попереджувала: «Шаг вправо, шаг влево — конвой применяет оружие без предупреждения».
Спереду і позаду колони — собаки. Це була справжня каторга: рубали ліс, корчували пеньки, вантажили деревину, будували міст  для поїздів, доїдала мошкара. Годували нас так, щоб не вмерти. Адже ми відбували покарання в колонії  суворого режиму. Коли помер  Сталін, стало трішки легше, особливо при  Малінкову. Мене навіть на особливий режим перевели. Волами їздила і конюшину возила. Тоді вже  хліба давали більше. А деякі в’язні за окрайчик хліба  сварилися. Різне було. Голод — то не рідна мати».
Ось як закінчила свого щоденника незламна Тетяна Корольчук: «Все те, що довелося за молоді роки пережити — не можна описати, бо життя не вистачить:
Тюрма, тюрма, яка велика і страшна.
Тебе, тюрма, я не боюся!
В тюрмі пройшли мої молоді літа...
Ми незабутні, ми дійшли  мети.
Торуйте шлях до добра українського народу, бо ви молоді!».
Звичайний учнівський  зошит, акуратно зшитий рукою авторки. Гарний, доволі розбірливий почерк, відтворення в суворій хронологічній послідовності  подій, епізодів, фактів із власної біографії і жодного слова чи півслова каяття, незважаючи на біль, приниження, поневіряння, жорстокість з боку катів та опричників московської влади. Усе це промовисто свідчить, що Тетяна Корольчук назавжди залишилася вірною тій справі, якій присвятила свою юність, зрілість і останні роки життя. Саме на таких людях і тримається наша Україна, її воля, її слава.  
27 січня 1992 року Т. Ю. Корольчук реабілітована прокуратурою Волинської області. Загалом же  перебувала  під вартою і в таборах  7 років, 11 місяців і 20 днів.  Однак подальша доля була прихильною і доброзичливою до цієї багатостраждальної жінки. Вийшла заміж, виховала двох синів — відомих лікарів. Дочекалася внуків. Разом із чоловіком Леонтієм та сином Миколою, його дружиною проживали в Лісових Гринівцях Хмельницького району. До речі, чоловік Тетяни Юхимівни ще 17-літнім юнаком був виселений із батьками в Сибір, як неблагонадійний. Він першим відійшов у вічність.  А сорок днів тому скінчився земний шлях і Тетяни Корольчук. Провели її,  члена Всеукраїнського братства ветеранів ОУН-УПА ім. Романа Шухевича, Тараса Чупринки, як і належить,  із Державним прапором  України та прапором, під яким точилася визвольна війна за незалежну Україну.
Слава Україні! Героям слава! Вічна пам’ять полеглим.