Сім’я Яворських проживає в Деражні. Володимир Михайлович і Вікторія Францівна — нині пенсіонери. Все життя трудилися не покладаючи рук, аби виростити трьох синів — Олександра, Сергія та Миколу. Сьогодні у кожного з них своє життя. Але ніколи не забувають батьківську хату, бо тут їх завжди чекають…
30 років тому, коли сталася жахлива трагедія у Чорнобилі, — Володимир Михайлович, як і багато інших, був відкомандирований в епіцентр лиха. На той час він працював водієм цементовоза на автобазі. Одинадцять днів разом з напар- ником возили цемент і пісок до пекельного четвертого енергоблока. Колони машин курсували день і ніч... Враження було таке, ніби почалася війна. А то справді була війна, тільки невидима. Сотні тисяч людей залишили свої домівки. Дозиметри зашкалювали, а ліквідатори не припиняли роботи. «Ми не розуміли, що таке радіація. Ніхто нічого нам не пояснював. Респіратори видали лише через кілька днів. Стояла неймовірна спека. Усі місцеві колодязі були забиті дошками. Пригадую, що дуже хотілося води, але вона була на вагу золота», — розповідає Володимир.
По приїзді з зони відчуження почалися хвороби: постійна втома, нестерпно боліла голова, суглоби. Володимира Михайловича відправили на лікування в столичний інститут радіології. Згодом він отримав посвідчення учасника бойових дій та пожиттєву інвалідність.
Минуло тридцять років після Чорнобильської трагедії, а Володимир досі оббиває пороги судових інстанцій. Адже згідно із Законом України «Про соціальне забезпечення чорнобильців йому щороку мають виплачувати одноразову допомогу в розмірі п’яти мінімальних заробітних окладів на оздоровлення. Натомість він отримує лише 120 гривень. За нинішніми цінами на ліки хіба можна на ці копійки підлікуватися? Та й на пенсію (кілька тисяч) не поїдеш у спеціалізовані клініки.
А ще минулого року потрібно було спорядити сина в армію. Олександра призвали до армії під час четвертої хвилі мобілізації. Батьки купували військове обмундирування на зміну, бо сину видали тільки один комплект. Спочатку Олександра відправили у Львівський прикордонний загін, де він проходив навчання і тренування, а згодом — на схід. Він ніс службу на блокпостах між першою і другою лінією оборони. Про важку військову службу в АТО Олександр розповідає по-чоловічому стримано: «Це мій обов’язок і хіба можна було вчинити по-іншому. Хто ж, крім нас, має захи- щати свою землю?».
Кожному поколінню випадають свої випробування. Як у сім’ї Яворських: на долю батька — Чорнобиль, на долю сина — АТО. А найзаповітніша мрія Вікторії Францівни — спокій та мир у країні. Вона, як тисячі матерів та дружин, знає, що то таке — чекати своїх рідних… Головне, аби вони повернулися здоровими та живими додому.
Галина ПАКУЛЬКО.
Фото автора.
Gismeteo 
