Біжу недавньої дощової днини на роботу, поспішаю. В одній руці парасоля, в іншій сумка, ще й примудряюсь по телефону говорити. Аж раптом чую: «Доню, можна тебе на хвилинку?». Оглядаюсь: за кіоском з пресою, що неподалік зупинки «Обласна філармонія», на лавочці сидить бабуся. На вигляд років із 75, доглянута, не спита, біля неї велика картата сумка. Підходжу. «Я так їсти хочу, так давно крихти хліба в роті не мала, — слізно просить. — Купи мені батона». Серце стиснулося від жалю, продуктовий магазин за два кроки, тож біжу. Вслід мені бабуся вигукує: «Два!». Купую два батони, приношу, віддаю. Очі пенсіонерки наливаються слізьми: «Щиро дякую тобі… Я така голодна! А купи мені ще ковбаси. «Любительської»! 300 грамів, — коли я відійшла від неї на два кроки, додала: тільки «Любительської», 300 грамів. Ні — 400!».