Цю історію моя мама Агафія Филимонівна (на фото справа) розповідала досить часто. 

Мабуть, зі всіх подій, пов’язаних з війною і німецькою окупацією, вона її вразила, а тому й запам’яталася чи не найбільше.

У кінці лютого 1944-го німці мали намір вивезти кілька тисяч людей (переважно стариків, жінок і дітей) з Ізяславського району до Німеччини. Та щось із задуманого в них не склалося і біля села Сковородки Старокостянтинівського району надумали їх розстріляти. Якийсь чоловік із місцевих (нібито староста тих Сковородок) попередив приречених про те, що на них чекає, і сказав, щоб люди тікали. Але ж навколо озброєна охорона...
Врятувала випадковість: десь узялася піша розвідка. І хоч тих кілька радянських солдатів не зробили жодного пострілу, німці розгубилися, бо то ж були конвоїри, а не фронтовики, і люди кинулися врозтіч. Ті розвідники, мабуть, і не підозрювали, що лише своєю появою врятували їх від смерті.
Ще окупованою територією з півторарічною донькою Ольгою на плечах рушили на Ізяславщину. Заночували в якомусь селі. А на світанку поповзла чутка, що "наші" на околиці. І хоч у селі німці ще збиралися оборонятися, мама з бідончиком молока і однією хлібиною, які їй дала хазяйка, пішла назустріч. Не криючись пішла, у повний зріст, навіть не підозрюючи, що переходить лінію фронту!
А ті солдати добре знали, що таке війна, і ховалися за могилами на кладовищі навіть тоді, коли вона ділила їм молоко і хліб. Поки хлопці перекушували, старший із них розпитував чи багато у селі німців, чи є танки та гармати, де вони займають оборону? На мамине ж запитання, чи наступатимуть на село, відповіли, що вони тільки розвідники. Але порадили йти в сусіднє село, яке вже звільнене, і там стільки війська, що німцям його не відбити. Так само у повний зріст повернулася назад, навіть не усвідомлюючи всю небезпеку тих походеньок, забрала доньку й рушила з нею і своїми батьками до того села, про яке казали солдати, втретє перейшовши лінію фронту...
У молодості, слухаючи цю розповідь, я одного разу пожартував, що вони гідні медалі «За відвагу»! Але значно пізніше, пригадуючи цей випадок, якось подумалося: якби тоді німці знали, куди вона ходила і з ким зустрічалася за селом, то, найімовірніше, ні мене, ні братів ніколи не було б, і ми, навіть не народившись, стали б жертвами тієї війни...