Коли вона, тендітна дівчина, вперше прийшла до благодійного фонду «Патріоти України» з проханням взяти її з собою в поїздку на передову, волонтери заперечили. Мовляв, який там з тебе толк, хочеш допомогти — краще організуй збір допомоги хлопцям. Так і зробила. Кілька разів поспіль і у рідному селі Бережанка, що у Хмельницькому районі, і серед колег, знайомих організувала збір продуктів, найнеобхіднішого захисникам на передову. Але в поїздку проситися не переставала. Адже там брат Сашко в артилерії служив. А вона так хотіла його побачити, та й батьки дуже хвилювалися, як там син. І «Патріоти України» не встояли. Взяли Світлану Красуцьку з собою.
Перша поїздка тоді 22-річної Світлани на передову відбулася минулого року в березні. З братом побачилася буквально кілька хвилин і поїхала з волонтерами далі (так вимагали обставини): Авдіївка, Мар’їнка… Залишилися на кілька днів у Пісках, роздавали нашим захисникам допомогу. «Там я познайомилася з відомою на всю Україну волонтеркою-медиком Галиною Алмазовою та її медкомандою «Вітерець», – розповідає дівчина. – А оскільки за освітою медик, працювала медсестрою в 32-ій школі обласного центру, подзвонила до директорки, якраз були шкільні канікули, і відпросилася на два тижні, аби залишитися там, на передовій. Керівник поставилася з розумінням».
З тих пір при першій ліпшій — нагоді дівча їхало нести службу на передову. Працювала в команді «Вітерця» на «швидкій» від благодійного фонду «Патріоти України» з хмельничанином волонтером «Патріотом України» Сергієм Кисельовим. Залишалася там від двох тижнів до двох місяців. Всякого довелося звідати, пережити, побачити. Оту першу аварію з чотирма пораненими, двоє з яких були дуже «важкими», запам’ятала на усе життя. Від потрясіння потім відходила довго… А ті два «важких» молодих хлопці за два дні у шпиталі померли. А скільки згодом їх було: хворих, поранених, «важких», старших і зовсім молоденьких. І такою необхідною їм була її допомога.
«Знаєте, коли зовсім юною вступала до медичного коледжу, – зізнається Світлана, – й не думала, що так знадобиться моя професія Україні. Хіба знав хто, що у двадцять першім столітті, у чверть віку Незалежності розгориться безглузда така непотрібна війна, ймення якій і досі несправедливе – АТО? Зараз дуже вдячна мамі, яка свого часу наполягла, аби я стала медиком. Саме вона, вчитель української мови, з пелюшок прищепила нам з братом глибокий патріотизм і любов до України».
Цьогорічного тридцятого січня під час поїздки до Донецького аеропорту познайомилася з тридцятирічним зв’язківцем з 93-ї окремої аеромобільної бригади сумчанином Сергієм Рубаном. «Довго тоді говорили, – зізнається співбесідниця, – але я б не сказала, що виникли якісь симпатії… За тижнів два, я вже була вдома, він розшукав мій номер й зателефонував. Раз, вдруге, втретє… Ми розмовляли по півночі. Аж мама заходила в кімнату й просила лягати, бо вранці на роботу. І, знаєте, я піймала себе на думці, що коли чую обстріли, страшенно за нього хвилююся. Напевно, дивно, але вже в тих телефонних розмовах ми зрозуміли, що між нами багато спільного. Тож планували уже жити разом.
Свій день народження, 15 березня, – веде далі Cвітлана, – я зустріла у Мар’їнці. А Сергій був в Черкасах, він уже дослужував – демобілізовувався. Якраз відпустку йому дали. Домовилися зустрітися наступного дня у Дніпропетровську. Туди добралася зі знайомими волонтерами. Гуляли набережною. Сергій категорично заявив: «Ти переїздиш до мене! Бо ти – моя! Ти настільки рідна!», а батькам зателефонував, мовляв, стрічайте, їду з невісткою. Його батьки зустріли мене, як рідну доньку… Зі своєї школи я вже розрахувалася. Переїхала до коханого. Він повернувся на звичне місце роботи. А я… А я все ще їжджу на передову, бо керуюся у житті, можна сказати, девізом: не повинні опускатися руки творити добро. А Сергій не хоче мене одну відпускати. Тож твердо вирішили: як тільки-но «Патріоти України» придбають ще одну «швидку» (а цим питанням вони зараз активно займаються), піде коханий на неї водієм, а я – фельдшером. Ми не можемо, не маємо права віддати ворогу свою землю, ми мусимо його зупинити».
Закохані планують узаконити свої стосунки у листопаді. «Як ставляться батьки до того, що постійно рвуся на передову? – з посмішкою перепитує Світлана. – Хвилюються, моляться, але пишаються мною. Ви знаєте, образливо, що громадська активність допомагати хлопцям на передовій значно упала. Людей можна зрозуміти. Вони, можна сказати, видихнулися. Але ж не можуть всі дати задній хід. Ви ж уявіть, там може бути кожного з нас батько, брат, син, коханий, тому ми мусимо. Мусимо відстояти свою незалежність, мусимо довести, що ми з діда-прадіда гідна нація. Хто знає, що таке війна, – міркує далі Світлана, – той, не втомлюючись, допомагає. А хто не знає… Я бажаю йому й не знати. Але у такий гарний ювілей Незалежності нашої країни я бажаю всім миру, а ще затишку у рідних оселях і впевненості у завтрашньому дні».
Gismeteo 
