Курси валют

Хтось справедливо сказав, що сімейні стосунки – це велика праця. І щоб зберегти почуття, не розбити їх об скелі побуту, в найскладніших ситуаціях не втратити розсудливості, потрібні дуже великі зусилля. Бо життя наше, хочемо того чи ні, а зіткане з випробувань. Тож від того, як справлятимешся з ними, багато в чому залежатиме твоє сімейне щастя.

Про це за чашкою чаю у затишному будинку веде розмову Галина Іванівна Петринюк. Сорок три роки сімейного життя за плечима. Сорок три роки забезпечує вона надійний родинний тил для свого чоловіка, відомого господарника, Героя України – Василя Андрійовича Петринюка.
– Коли на восьмому році Незалежності Василю Андрійовичу присвоїли це високе звання, то багато хто, в тому числі і журналісти, запитували: як воно, бути дружиною Героя? – пригадує Галина Іванівна. – Я, звичайно, відчувала велику гордість за чоловіка. Але наше життя якось кардинально від того не змінилося. Хіба що Василь став працювати ще більше. Але я була звична до того, що в нього немає вихідних, що повертається пізно, що часто у відрядженнях. Цього потребувала робота, якою він надто дорожив, і без якої навряд чи зміг прожити. Тому на такі запитання відповідала: «Це ж не я Герой, я лише дружина».
–– І все ж це високе звання, мабуть, накладало якісь додаткові обов’язки і для дружини?
– Ці обов’язки «закріпилися» за мною, як тільки починалося кар’єрне зростання у професійній діяльності чоловіка. Практично всі, хто приїжджав у господарство в Ямполі, потім у Новоставцях, які очолював Василь Андрійович, були у нас вдома. Тож  будь-якої  пори в мене мало бути, як кажуть, напарено-наварено, прибрано. Колись не прийнято було приймати гостей у кафе, барах. Та й не було тих закладів стільки. Дім – це ознака гостинності, привітності і щирості.
Часто моя покійна свекруха дивувалася: «І коли ти, доню, все встигаєш?». А я кажу: «Ніч велика…» І справді, котлет нароблю, голубців накручу, вареників наліплю – все у морозилку. Дивлюсь – третя чи четверта година ранку. Зате спокійна, що не посоромлюся перед людьми, зненацька мене не застануть.
– А чи могли Ви, Галино Іванівно, до прикладу, сказати чоловікові: «Все набридло. Хочу відпочити».
– Та він же мене не змушував. Просто я знала, що в чоловіка дуже багато роботи, обов’язків. І чим його підтримати? Оцією хатньою роботою, щоб був спокійний – удома все в порядку.  Це, може, з боку видавалося, що Петринюк занадто суворий, бо на роботі, відверто кажучи, він був занадто вимогливий. Мені навіть одна знайома якось закинула: «І як ти з ним живеш?! Біля нього, як по струні треба ходити…» А я відповідаю: «Це він  на роботі такий. Вдома – звичайнісінький чоловік…»
– І, як у кожній звичайній сім’ї, мабуть, траплялися сварки?
– Серйозних сварок у нас не було. А по дрібницях – так, як і в кожній сім’ї. Бувало, розійдуся, що люди вже городи посадили, а наш ще не виораний…
– А Василь Андрійович часто дарував Вам квіти?
– Ой, мені дуже шкода живих квітів. Ростуть – зачаровуєшсяса , а зірвеш – за день-два  зів’януть. Звісно, дарував. Але я просила, щоб не приносив букетів. Ось біля дому  скільки  усіляких квітів повисаджували. І милуємося ними. Коли цвітуть, то особливо зранку Василь Андрійович любить постояти біля квітника...
– Якщо не квіти, то, мабуть, подарунки?
– Маю сказати, що Василь Андрійович дуже турботливий, і подарунки від нього я і діти отримували часто. Тепер і онуків, їх у нас десятеро, любить потішити сюрпризами. Найменший подаруночок, нехай і недорогий, – це насамперед знак уваги. Тому він і необхідний. Ти можеш бути упевнений, що про тебе думали, бажали розвеселити, підняти настрій.
– То, мабуть, своїх дітей батько балував?
– Аж ніяк. Усі вони – Андрій, Люда, Сашко – знали дисципліну. Коли Андрій і Саша працювали якийсь час у батька в господарстві, то «чихвостив» їх найбільше, бо вони мали бути зразком відповідальності.
Ще змалечку діти привчилися свого батька розуміти з погляду. Гляне – і зрозуміло, що від них вимагається.
Своїх трьох дітей ми виховали хорошими людьми. Андрій нині голова Теофіпольської районної ради, Олександр – підприємець, живе в Ямполі. Донька закінчила медуніверситет в Івано-Франківську, де нині проживає з сім’єю. Чоловік її кандидат медичних наук, професор. Ми по-справжньому щасливі, що маємо десять онуків. В Андрія – четверо діток, у Люди – також, в Олександра – двоє.
Оце і є найкращі дарунки. Дуже люблю, коли всі збираємося разом. За столом тоді зо 20 чоловік, усі свої, рідні.

– Мабуть тепер, Галино Іванівно, у Вас вже з’явився час для відпочинку. Адже Василь Андрійович на пенсії, діти – влаштовані.
– Хочете вірте, хочете – ні, але і тепер часу бракує. І хотілося б трохи спинити ритм життя, але хіба Петринюк з таких? Вийшов на пенсію і надумав бджоли розводити. І лежака на вуликах вже змайстрував. Тримаємо домашнє господарство – свиней, птицю. Садок Василь Андрійович гарний висадив. Квітів, щоб завжди «сміялася» наша оселя, – яких хочеш.
Ніби вже все є – хата і біля хати. Аж ось для онуків задумав дідусь критий басейн збудувати. Знову – свіжа робота.
Я радію з того, що і на пенсії про Василя Петринюка не забувають. Запрошують у гості колишні співробітники, давні друзі, а скільки дзвонять, щоб почути добру пораду і просто поспілкуватися.
Ми звикли працювати, лише б здоров’я не підводило. Ще дуже хочу дочекатися часу, коли одружуватимуться  мої онуки.
– А своє весілля пам’ятаєте?
– Аякже.  Пам’ятаю навіть, як вперше побачила Василя, коли разом здавали фінансовий звіт у Ланівцях, він – зі свого господарства, а я – зі свого. Потім зустрілися у сільському клубі, де після кіно були танці під гармошку. Він провів мене додому. Десь через півроку, 2 лютого 1974 року, зіграли весілля. Василь – з бідної родини колгоспників, як і я. Ставали на ноги, добивалися всього в житті самі. Сподіваюся, діждемося і свого золотого весілля.
А молодим сім’ям дам таку пораду: триматися міцно одне за одного, вміти поступатися одне одному і ніколи не сумніватися у тому, що ваш обранець чи обраниця – найкращі.