Учора знайома пригостила мого сина мандарином. Залюбки поласувавши заморським фруктом увечері, малий поцікавився:
— Мамо, а та тьотя лише одненького дала? А ми завтра ще купимо?
— Так, мій рідний, обов’язково купимо, — запевняю Артемчика, а сама — мерщій з кімнати на кухню. Поревіти, щоб дитина не бачила.

Привід нишком вмиватися слізьми таки є, бо тягар нашого маленького сімейного воза, якого тягну лише на своїх плечах, з кожним днем стає все більш непосильним. Від народження виховую сина сама. Його батько, хоч і живе неподалік, жодного разу ним так і не поцікавився. Власне, ми ніколи його про це і не просили. Ще до завершення минулого року отримувала від держави бодай мінімальну (трохи більше 400 гривень) допомогу як одинока мати. Ненавиджу, до речі, цей осоружний термін. Жінка з дитиною уже не одинока апріорі. Тим паче, якщо свідомо наважилася дати життя у час, коли демографічна ситуація в цілому уже сягає критичної межі. Бо з кожним роком український нарід тане мільйонами, мов той крихкий сніг  навесні. Здавалося б, за таких обставин держава зобов’язана всіляко опікуватися матерями. Так, як це роблять в Фінляндії, Великобританії, Франції, Бельгії, інших цивілізованих країнах, де паралельно з традиційними виплатами практикують ще й, до прикладу,  податкові пільги для сімей з дітьми. Таким чином, в американській родині, завдяки малюку, податкові зобов’язання можуть поменшати до 1000 доларів на рік. Уявляєте масштаби істинного піклування?
Як то не боляче й образливо, але у нас ситуація кардинально інша. З початку цього року я уже не отримую навіть тієї жалюгідної допомоги. На заваді стало оновлене законодавство й довідка про доходи. Згідно з нею, за шість місяців моя середня зарплатня бюджетниці склала 3 тисячі 118 гривень. А щоб розраховувати хоч на мінімалку, маю отримувати не більше 2,5 тисяч. І нікого ж абсолютно не цікавить, що у згадану довідку вписують суто нараховане, а не те, що фактично отримуємо на руки після відрахувань усіх податків і зборів. Бо насправді після цієї експропріації запросто могла б претендувати на подачку від держави.
Тепер нумо до арифметики. Вбивчої. Від якої іноді — хоч у петлю лізь. Але на що в такому випадку дитина буде приречена? Кому вона потрібна, крім мене?
Як відомо, будь-який бюджет формується й базується на двох китах: доходи й видатки. Із доходів маю лише зарплатню, самі зрозуміли яку, та ще посильну батьківську підмогу. Переважно у товарно-продуктовому вигляді, бо копійкою з мізерної пенсії мають підтримати не лише мене, але й сестру з трьома дітками.
Тепер про видатки. Оскільки у Хмельницькому на власне житло досі не заробила і, схоже, не світить воно мені й у найближчому майбутті, квартиру доводиться винаймати. Досі разом з комунальними послугами в середньому вона обходилася в півтора тисячі гривень на місяць. Зараз уже явно буде більше. Але й це ще дуже по-Божому як для нашого обласного центру. Живу там не перший рік, тож власники (хай будуть здорові!), знаючи мою скруту, розцінок не піднімають. Та є в цьому і певний мінус, бо робота і школа — в протилежному кінці міста. Тролейбусом не доберешся, доводиться їздити маршрутками. За чотири робочих тижні набігає щонайменше 600 гривень.
Тепер про школу. Лише у жовтні за харчування дитини (триразове, щоправда) сплатила 284 гривні, ще 280 — за освітні послуги з групою продовженого дня. Тобто, разом вийшло 564 гривні. Доплюсовуємо до цього 300гривень за заняття з англійської мови та 200 — з карате. Без сумніву, хтось скаже: це ж не обов’язково, це все примхи! Але чому я маю позбавляти дитину елементарного? Таким чином з видатків маю наступне: 1500 + 600 + 564 + 300 + 200 = 3164 гривні. І це, як полюбляють казати у департаменті фінансів, лише основні видатки. Перераховуючи їх, я ще й словом не обмовилася про харчування, одяг, взуття, предмети гігієни для нас обох. Ось і висновок. Щоб хоч якось стягувати кінці з кінцями, потрібно мати бодай п’ять тисяч гривень на місяць.
Ще донедавна я вважала себе патріоткою. Останнім часом ця риса згасає в мені так само стрімко, як свічка на вітрові. Дедалі більше поділяю точку зору наших заробітчан (а їх за неофіційними даними уже перевалило за вісім мільйонів!), котрі шукають кращої долі за межами України. Все більш поширеним явищем стає і так званий пологовий туризм. Це коли наша співвітчизниця, хай навіть стягуючись з останнього, вирушає народжувати (ну, ніби ненароком!) маля до тієї чи іншої облюбованої країни, аби воно автоматично стало її громадянином. Ось такі гіркі реалії, з яких випливає лише одне запитання: чи насправді ми й наші діти приречені на злидні, поки олігархічна верхівка й народні обранці плодять мільярди на своїх рахунках та в офшорах?
... А малому мандарини я таки куплю. І дарма що до авансу ще далеко, а в кишенях вже давно вітер свище. Нічого. Позичу в когось із колег. Бо точно знаю, що Артемкова маленька радість обов’язково переросте в мою найбільшу: коли ось так пригорнеться міцно-міцно й прошепоче на вушко: «Мамо, я тебе люблю найбільше в світі!»