Таки засипало! Хоч і перестала вірити отим, хай вибачають, більше казкарям, ніж синоптикам, але, бач, справдилося: у середині листопада упав великий сніг. Тож вийшла з дверей й ледь не провалилася в замет. Де ж та лопата, щоб сніг відкинути? Казала Сергію, щоб ще вчора її знайшов, та де, хіба послухає! Але промовчала, бо якраз вчора цілий вечір щось там лагодив біля свиней у клітці. Сама пішла, дістала лопату, та й почала собі стежку до криниці прокидати. Внесла у хату відро води, аж тут мобільний дзвонить, сестра молодша, Оленка. Питає, чи не може вона прийти до неї допомогти води наносити. Прати якраз зібралася. Звісно, може, а якщо й не може, то мусить, бо хто ж іще сестричці допоможе? Чоловік Ігор уже два місяці на роботі в Росії. А вона сама тут з двома маленькими дітьми: старшій сім років, а меншій взагалі лиш півтора рочку. Ото вже крутиться, бідна, навіть більше, ніж та білка в колесі. І корову тримає, і курей, і кролів має. А чоловік на заробітках уже кілька років (інакше за що б жили?). Тож вона сама мусить всьому раду давати.
Галина брьохала снігом до сестриної хати добрих півгодини, хоч зазвичай іти треба хвилин десять. Оленка якраз у грубці розпалювала, щоб дітям, коли прокинуться, тепло було. Взяла відра та й подалася до сусідської криниці. Разів вісім довелося сходити, бо лахів назбиралося таки чимало. Води наносила, ще й полоскати допомогла. Хотіла у холодній воді це робити, та сестра нагримала, підсунувши їй під самі очі її ж червоні, мов раки, огрубілі й потріскані руки. Мовчки погодилася, почекала, поки вода нагріється, та й полоскала уже, мов пані (сміялася), у теплій водичці. Але поки ту випрану білизну розвішала, то в руки знову зашпори зайшли. Потерла їх снігом, натягнула рукавиці та й побрела додому.
Сергій, молодець, уже встиг худобу нагодувати, у грубі запалити. Газу у їхньому селі нема. До села довели, та на тому так все й закінчилося. І, бачать самі нині, таки на щастя. Бо й десятки тисяч гривень тоді на вітер, вважай, не викинули, адже все одно довелося б у грубках палити. Он у сусідніх селах, у які газ прийшов, як кажуть, до самої хати, люди, диваки, ще й груби повикидали. А тепер мають заняття — мурують заново.
Сергію на роботу не йти сьогодні. Та й не лише сьогодні: у райцентрі, де він на будівництві працює і має хоч якийсь заробіток, роботи поки катма. Тож напередодні вирішили, що поїдуть до лісу за дровами, бо припасених залишилося днів на два-три (уже й лісника попередили, що сушняк збиратимуть). Снігу, звісно, не чекали, але, як пожартував Сергій, буде їхній мотоблок нині снігоходом.
Начепили на колеса ланцюги, одяглися тепло, взулися. Сергій за кермо сів, Галина — у причіп, та й рушили снігами до лісу. Ні, добре, що сніг випав, хоч не так товче боки у тім причепі, — подумала.
Нарешті добралися. Пішли по лісу працювати. Сергій розпилював гілки, котрі довші, вона збирала і зносила до причепа. Якби не тяжка робота, то точно, як у тій казці “Дванадцять місяців”, лишень підсніжників не вистачає, сумно згадалося їй, бо якраз старша донька читала цю казку недавно молодшій.
Навантажили причіп і вперед, додому. Розвантажили хутенько. До дітей у хату заглянули, наказали сидіти тихо й бути слухняними, та й знову — до лісу. У четвертий раз їхали, то, здавалося, ні рук, ні ніг вже не чує. Навіть найлегшу гілку з місця не могла зрушити. Але коли зі всієї сили вдарилася вказівним пальцем лівої руки об край причепа, то відразу відчула, що є в неї ще руки, є! Заволала на весь ліс, аж Сергій остовпів. Палець посинів, відразу гуля на згині набігла. Добре, втішила себе, що вже останню ходку робили, й основне, вважай, зроблено.
Приїхали. Зайшла до хати й почала пальця вирівнювати — ото вже зойку було! Не вирівняла, звісно, але змастила гулю маззю якоюсь, замотала марлею та й присіла трохи відпочити. Добре, подумалося, що Сергій її вдома, то уже він почав по господарству поратися. Якраз сутінки бралися. І тут, як у пригодницькому кіно, зникло світло. Темрява усе вкрила, лиш сніг за вікном білів. Почекали півгодини: а раптом лампочка засвітиться? Та Сергій розсудив мудро: ніхто сюди ввечері не приїде щось ремонтувати. Ніхто — і не сподівайся. Правду сказав, вечеряли й лягали спати майже навпомацки. Знайшовся якийсь недогарок свічки, але він за годинку сплив воском, та й по всьому. Докоряла собі та й докоряла, що свічками не запаслася. Ранком побігла до магазину, але й там було не так багато свічок, і меткіші встигли їх скупити ще до неї. Але розвиднілося, білий день, то й на душі не так прикро. Тим більше, взнали, що ремонтна бригада із сусіднього села до них добралася, тож і з полегшенням зітхнули — будемо зі світлом!
Яким же було їхнє розчарування, коли ремонтники поїхали, а світло так і не загорілося (ніхто й донині не може зрозуміти, чим же вони займалися). Зайшов вечір. На село упав морок. Почали лагодити каганці: наливали в банку олію, закривали металевою кришкою. У кришці робили отвір, у який пропихали вату, змочували олією, та й підпалювали. Вата тліла й давала слабеньке світло.
Холодильник уже розморозився (добре, що продукти можна було винести на сніг). Брала досада, що не можна подивитися телевізор. Розрядилися усі мобільні телефони. Діти взагалі не могли зрозуміти, що відбувається і чим можна зайняти себе у цій темряві. Вирішили чим швидше вкладатися спати, аби легше ранку дочекатися...
Наступного дня в магазині уже й хліба не було. До обіду люди ще мали якусь надію, що ось-ось повернуться ремонтники та й полагодять лінію електропередач. Але дорога була абсолютна порожня.
Галині болів палець. Від важкої роботи терпли крижі. І ще дуже дошкуляло те, що третій день у селі не було світла. Вона пішла по людях шукати стаціонарний телефон. Знайшла. Подзвонила до диспетчера РЕМу. Вона не пам’ятає, що казала. Точніше, про що кричала. Здається, на увесь білий світ, тримаючи у своїх порепаних руках телефонну трубку. Її, здається, нарешті почули. Бо за якихось півгодини прибула та сама ремонтна бригада. А ще хвилин через сорок — електрики з РЕМу. Через годину в хатах засяяли лампочки...
Галина сиділа на кухні. Притискала до грудей руки, які ніяк не могла зігріти. Дивилася на дітей, які нарешті прилипли до комп’ютера. Витерла з очей сльози. Що це вона, завстидала сама себе, рюмсає? Слабачка чи що? Он Оленці її значно гірше, бо сама з дітками, ще й молодшими, ніж у неї, Галини.
Тож припинити негайно — наказала собі. Хіба я не сільська жінка? І мені ж лише 34 роки! Сильною маю почуватися. Натягла на потовчену руку теплу рукавицю, вхопила дійницю та й пішла корову доїти. Поки є світло...
Р. S. На прохання героїні ні справжнє ім’я її, ні адресу не вказуємо. Вона слізно благала не робити цього. Але ми подзвонимо у той РЕМ і запитаємо, чому ж врешті так сталося.
Gismeteo 
