...Паскудна дощова погода в понеділок лише посилила і так поганий настрій. Женуся на роботу, не розбираючи дороги, та з усього маху мало не врізався у кавалькаду, що зображена на фото. Від побаченого стиснуло серце… Дістаю фотоапарат, роблю серію кадрів, потім хапаю дитячий візок.

— Куди? – питаю.
— В поліклініку.
Клятий дощ заливає фотокамеру в одній руці, візок у другій; шпарю у вказаному напрямку. Ось і поліклініка. Поки возика з дитиною закочую у фойє, якийсь старший чоловік допомагає інвалідові. Молодим людям немає коли допомагати, вони заклопотані, вони спішать, вони не бачать.
Я привітався, представився. Жінка знімає пальто.
— Добрий день і вам. — кидає у відповідь, — Я, Оксана Романчук, це мій чоловік Максим, а там — Кірюшка, йому три місяці.
Не знаючи як продовжити розмову, я чомусь спитав: «Ну? І як вам нові тарифи?»
— Нема що казати, — зітхнула. — Ми винаймаємо квартиру.
У мене вкотре стиснуло серце. П’ять    хвилин тому я думав, що у мене найбільші випробування…  
— Час дуже важкий, але опускати руки при кожній проблемі — не вихід.  У нас із чоловіком є ще... четверо діток-школяриків, але вони сьогодні навчаються, то нам самим тепер доводиться  справлятися. — Оксана знову впряглася в свою ношу і продовжила рух.
За хвилину вийшов надвір. Дощ скінчився, і навколо розкинувся широкий світ. Добренько озирнувшись, я «не побачив»  жодних проблем...