…Як казала моя бабця — на хлібові клянусь: я ніколи не зустрічав, щоб ім’я так «пасувало» людині! От уже воістину, не зрозуміло, що первинне, курка чи яйце: він, а чи його ім’я? Та Бог свідок, збираючись у Ленківці, спеціально «заліз» в Інтернет: а що означає слово «Юрій»? У перекладі з грецької — землероб.

Таки дійсно, — він починав трудову біографію ще школярем на полях рідного колгоспу в Чотирбоках. Але таких — тисячі на Поділлі, тож я вирішив ускладнити задачу — перш ніж зайти у сільську раду, де головує Криворчук, захотілось, поспілкуватися з людьми.
— А ну, вгадайте, жіночки, про кого із ваших односельців ідеться? — звернувся я до гурту в сільській крамниці й зачитав психологічний портрет «інтернетівського Юрія». — Спокійний, шляхетний, стриманий, не по роках — розважливий. У нього вражаюче самовладання, однак він при цьому дуже наполегливий, добре проявляє себе в будь-якій професії, особливо — на керівній посаді?
— Юрко наш! Криворчук! — Не задумуючись зауважила літня жіночка, немов би я тримав у руках фотокартку Ленковецького сільського голови.
— 1:0 — на користь Криворчука! — констатував я, направляючись у місцевий садок.
— Сім’я у нього міцна, благополучна. — Продовжую зачитувати психологічний портрет «невідомого». — Він дуже прив’язується спочатку до дітей, а потім — онуків. Шанує батьків, особливо — матір. Культ жінки — берегині роду в нього — на першому місці.
— Голова наш — Криворчук! — Знову чую знайоме прізвище— Ми думали, що такого батька, як він більше на світі не буває, А тепер знаємо, буває, бо так, як опікується молодий дідусь Юрій Криворчук своєю онучечкою, мало хто опікується! — Розповіли виховательки садочка «Калинонька».
— Дуже любить спорт, але той, що «на повітрі», а не в приміщенні — лижі, ковзани! — Натякаю хлопчакам, що ганяли м’яча на шкільному стадіоні.
— Юрій Петрович! Він у нас — форвард сільської футбольної команди. Ми його так і називаємо — наш ленковецький Ліонель Мессі! — Обступивши мене жвавою зграйкою, щебечуть хлопчики-горобчики.
Виходило, щось на зразок казки «Кота у чоботях», коли женці, кравці, шевці на питання про власника маєтків називали прізвище Маркіза Карабаса, з тою лише різницею, що в Ленківцях мені повсюдно називали прізвище Юрія Криворчука. Бо і в школі, і в сільському «Юлиному», як кажуть ленківчани, ФАПі, мені без вагань називали його прізвище.
— Ідеальний Юрій виходить! — Майнуло в голові коли після своєї прогулянки Ленківцями я піднімався на ганок сільської ради, на порозі якої мене зустрічає господар.
— Ленківці, це тому, що в селі Олен чи Лен, як у народі кажуть, багато? — запитую.
— Місцевість у нас заболочена, до того ж — колись була лісистою. Це тепер у нашій сільраді й гектара лісу немає. А колись… Так-от, коли будували село, робили просіки – лени, як їх називали. От від тих ленів і пішли наші Ленківці, — Охоче пояснює мені Юрій Петрович.
Слово за словом, від історії переходимо до сьогодення.
— Юрію, — цікавлюся в нього, — Ви, як у тій приповідці: дехто з церкви, а я — у церкву. Маю на увазі прагнення створити територіальну об’єднану громаду. Дехто, знаю, збирається «задню» увімкнути, Ви ж і ще кілька навколишніх сільрад вирішили об’єднатися?
— Знаєте, мій дідусь завжди казав мені: Юрку! Не біжи попереду людей, але й не відставай від них. Другий рік, як стартував процес децентралізації в Україні. Мови нема: зміни, рух потрібен. Це як під час їзди на велосипеді, коли хоч помалу рухаєшся — їдеш, зупинився — впадеш! Ми не хочемо стояти на місці, але рухатися хочемо у напрямку, який самі вибрали. Недарма ж мовиться, що громада побажає, того й пан не поламає! Коли об’єднання громад проголосили добровільним, то воно, на мій хлопський розум, і має бути таким. Других колгоспів нам не треба! Нам же запропонували, згідно з «перспективним планом» — приєднатись до Грицева. Бо там, бачите, колись райцентр був. Ну і що? Треба враховувати сьогоднішні реалії. Зрештою, не сіно йде до корови, а — навпаки. А сьогоднішній наш бюджет не менший, а то й може більший Грицівського. На нашій території дві заправки, сільгосппідприємства. Чому ми маємо йти в «прийми»? Як казав Шевченко — в своїй хаті, своя правда й воля…
— А яка у вас, до речі, сім’я? — питаюся.
— Дружина, син — навчається у Тернополі. Донька після закінчення медучилища працює медсестрою у нашій школі. Нещодавно, подарувала мені онучку…
— Гуляючи селом, звернув увагу — у вас багато молоді, дітей, — зауважую.
— Бачили б ви скільки молоді у нас було двадцять років тому! — Скрушно зітхає він і додає: — Хоча гріх скаржитися, бо у нас немає жодної порожньої хати! Навпаки, вісім молодих сімей подали заявки на виділення присадибної ділянки — хочуть будуватися. Значить у селі є майбутнє. 128 діток навчаються в школі, 57 ходить у дитсадок. Такими закладами не в кожному райцентрі можуть похвалитися.
— А ФАП? Чому його називають «Юлиним»?
— ФАП чи амбулаторія сільської медицини — це окрема «пісня», — «загоряється» Криворчук. Видно, що говорити про своє «дітище» йому особливо приємно. — Скоро буде три місяці, як ми його ввели в дію. Маємо навіть чотири ліжко-місця денного стаціонару, власного лікаря, для якого спорудили житло з усіма зручностями. А чому амбулаторію Юлиною зовуть? Тому, що я, як член партії «Батьківщина», звернувся до Юлії Тимошенко про допомогу, і вона, як депутат Верховної Ради, через Кабінет Міністрів добилася виділення нам коштів на виготовлення проектно-кошторисної документації.
— Юрію Петровичу, Ви людина не нова в Ленківцях. Скажіть, яку перспективу свого села бачите?
— Як сільський мешканець кажу:   фермеризація села, на мій погляд, врятує не лише село, а й витягне Україну з прірви!
Тому головним пріоритетом державної політики має бути стратегія розвитку сімейних фермерських господарств, яка б дозволила збільшити їх до кількох мільйонів, як у Польщі. Після реалізації цього плану Україна зможе прогодувати не десятки, а сотні мільйонів людей та увійти до кола країн, де добре й заможно житиметься усім, у тому числі й моїм ленківцям, а не лише жменці олігархів!