Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 1976

Вона тікала з окупованої території разом із трьома малолітніми дітьми з однією лише думкою – врятувати життя своїм синам. Що буде там, вдалині від рідного дому, Аліса не знала. І хоч невідомість її лякала, та принаймні вона не загрожувала смертельною небезпекою.

Збиралися нашвидку-руч. З таких-сяких пожитків взяли найнеобхідніше, що помістилося в сумки. Коли ж дісталися Києва, відразу на вокзалі зареєструвалися як біженці. Таких, як вона, кого війна вичавила з обжитих місць — східних Донецької та Луганської областей, було надзвичайно багато. Волонтери бралися за, здавалося б, непосильну роботу – знайти для цієї «армії» прихисток. Не дивно, що попросили зачекати, пообіцявши подзвонити, як тільки з’явиться конкретна пропозиція.
Розгублена Аліса не могла оговтатися. Що ж робити далі? Готель їм не по кишені. Винаймати житло – теж дорого, та й страшно, адже можна потрапити у лабети до квартирних аферистів. Стільки всіляких думок розпирало їй голову, що вже розболілося серце. У відчаї вона запитала перехожих, де найближчий супермаркет. Туди й помчала, щоб купити… невеличкий намет. А після цього з дорогоцінною покупкою поїхала на берег Дніпра.
Майже два тижні прожила Аліса Кобзар із десятирічним Андрієм, дев’ятирічним Іллею і п’ятирічним Олексієм на березі ріки в наметі. Харчувалися переважно хлібом і пиріжками. Вона розуміла, що діти скучили за нормальною їжею, але що вдієш — приготувати ніде, а коштів, щоб прохарчуватися в їдальні зовсім обмаль. Особливо моторошно було їм вечорами, коли здригалися від кожного шарудіння. Їй і дітям усе вважалося, що то підповзають до них сепаратисти, від яких утекли з Донбасу.
Нарешті надійшло повідомлення, що вони можуть підселитися до одного дідуся у Білій Церкві. Неймовірно зраділа, що нарешті матимуть дах над головою. Проте на новому місці Алісу та її дітей сприйняли неприязно. Тож коли отримала одноразову матеріальну допомогу для переселенців, відразу стала шукати в Інтернеті пропозиції щодо продажу житла. Із величезної кількості пропозицій доступною виявилася лише одна: у селі Зоряному Віньковецького району на Хмельниччині, де продавалася хата за п’ять тисяч гривень.
Аліса відразу подзвонила за вказаним телефоном і почула відповідь, що можуть переїжджати хоч завтра, будинок — порожній.
Далекий то світ чи близький, та Віньковеччина, Аліса Кобзар не уявляла. Думала тільки про одне, як пошвидше заселитися їй з дітьми і позбутися ярлика безхатченків. Надто переживала, що в цьому статусі, без змоги забезпечувати дітей, у неї відберуть її кровиночок і віддадуть в інтернат.
Діставшись до Хмельницького, а потім – у Віньківці, жінка з’ясувала, що автобуса у цей день на Зоряне вже не буде. Попуткою доїхала із хлопчиками до Осламова, а звідти у страшну лютневу ожеледицю – рушили пішки до Зоряного. Ніхто не зустрічав їх, хоч як у цьому по телефону запевняла хазяйка. А коли стали розпитувати у місцевих про хату, яку збиралися придбати, то була ошелешена звісткою, що хата та продана-перепродана вже не один раз. Сільський голова і незнайомі їй люди прийшли на допомогу. Відтак і підшукали хатину, за яку могла сплатити пізніше.
«Ось які вони, злидні», – перше, що спало на думку Алісі, коли побачила своє нове житло. І зразу ж подумки заспокоїла себе: «Нічого, потихеньку обживемося. Все ж не по чужих кутках».
За кілька тисяч гривень, що тримала на купівлю хатини, Кобзарі придбали двоє бичків, порося, курей, і стали хазяювати. Старший Андрій – її перший помічник. У десять років і дров нарубає, і худобу порає, і разом з мамою діри у стінах латає. Помешкання їхнє, яке швидше нагадувало хлів, а не хату й справді потребувало серйозного ремонту. Радилася у сусідів, нових знайомих, як правильно штукатурити, білити, боротися з сирістю та виконувати іншу, досі незвичну для неї роботу.
Аліса Кобзар зізнається, що давно вже не зустрічала такої людяності, доброти, щирості, якою огорнули її жителі Зоряного. Це вони знесли в її порожню хату, хто що міг, і надалі не полишали одиноку жінку з дітьми.
Коли ж Аліса Олександрівна влаштувалася працювати листоношею сільського поштового відділення, а за якийсь час і очолила його, вона почувала себе найщасливішою в світі. Стала навіть задумуватися, щоб узаконити житло, в якому мешкала її сім’я. Проте коштів катастрофічно бракувало. Тому й наважилася звернутися за пільговим кредитом до банку. А для цього необхідно було взяти довідку з місця роботи. І завпоштовим відділенням села Зоряного Аліса Кобзар звернулася до Хмельницької дирекції УДППЗ «Укрпошта» з проханням надати довідку з місця роботи.
***
– Хіба ж не знає жінка з мінімальними статками, чим може обернутися залежність від банківських кредитів? Що штовхає її на такий крок? – думав керівник Хмельницької дирекції «Укр-
пошта» Олег Хавронюк, коли на стіл йому лягла заява з проханням підписати відповідний лист для оформлення пільгового кредиту Алісі Кобзар. А відтак вирішив зустрітися і поспілкуватися з нею. З’ясувалося, що  того дня Аліса Кобзар якраз була у Хмельницькому, в приміщенні дирекції.
– Коли Аліса Олександрівна увійшла до мого кабінету, в її очах я прочитав і біль, і розпач. Одразу було видно, що в житті їй довелося не солодко, – пригадує ту зустріч Олег Володимирович. – А як почув історію її сім’ї, дізнався, в яких умовах змушені жити троє хлопчиків, – мені аж дихання перехопило. Перейнявся складними життєвими обставинами, про які розповіла вона і… запропонував їй переїхати з дітьми у добротний будинок, з євроремонтом, але на Житомирщині. Там уже рік пустує батьківська хата в моєму рідному селі Великі Коровинці Чуднівського району, де є всі комунікації і хороші умови для життя.
Аліса, почувши про таку пропозицію, розчулилася. З очей у неї так хлинули сльози. Бачу, до кінця не вірить моїм словам. Пообіцяла подумати і передзвонити. А я тим часом, — веде далі Олег Володимирович, — переговорив із братом, дружиною. Рідні підтримали моє рішення — подарувати одинокій матері і її трьом дітям наш батьківський дім. Вже наступного дня повідомив про це Алісі Олександрівні і запропонував збиратися у дорогу.
— Поки тривали необхідні паперові процедури, Олег Хавронюк встиг підготувати помешкання для заселення, адже там майже рік ніхто не жив. Заготовив достатню кількість вугілля та дров, продукти харчування, домовився з керівництвом школи й дитячого садка про влаштування хлопчиків Аліси Кобзар.
— Думаю, мій батько, мама, яка виросла в багатодітній сім’ї, пережила голод, підтримали б рішення нашої родини допомогти багатостраждальній сім’ї переселенців, – каже Олег Хавронюк. – Можливо, вони бачать нас із небесної висоти і радіють разом з нами за подальшу гарну долю Аліси Кобзар і її діточок...
– Я вже не вірила, що в нашому жорстокому світі ще залишаються безкорисливі люди, з великою душею і серцем. Сам Господь послав мені зустріч з Олегом Володимировичем і його сім’єю, – каже Аліса Кобзар. – Тепер ми одна родина і навіть онуки Олега Володимировича називають моїх синочків братиками.
    Коли я побачила новий дім, то мало не зомліла. Світлий, просторий, з прекрасним ремонтом. І меблі для нас усі залишили, і побутову техніку. Тепер у моїх синів є і телевізор, і комп’ютер. Ми ніби в раю опинилися. Олег Володимирович пообіцяв, що старшого Андрійка підготує до вступу у військовий ліцей. Треба, каже, щоб він справжнім чоловіком виріс. Андрій і справді мріє про професію військового і тепер Олег Володимирович для нього зразок, на нього він рівняється.
Ще в Зоряному, жителям якого я теж буду вдячна все життя, діти підібрали песика, – продовжує Аліса Олександрівна, — доглядали за ним і дуже переживали, чи дозволить Олег Володимирович і його забрати з собою. Звісно, дозволив.     Я і мої діти молимо Бога, щоб усі в родині Хавронюків були здоровими, щасливими, успішними. Бо вони не лише подарували нам дім, вони подарували моїм дітям чисте, світле майбутнє… Побільше б таких чуйних  людей на землі.