Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 1217

Франц Скримський, голова Полонської об’єднаної територіальної громади був п’ятою дитиною у сім’ї Франца Тадеушовича й Антоніни Людвігівни після найстаршої Мілі та молодших Марусі, Нелі та Ніли. Так і казали у їхній Великій Березні: у хатині Франца у кожнім куточку — по одній лебідці-доньці і один сокіл-синочок Францик, найменшенький. Однак на фоні сусідніх родин Скримські вважалися посередніми, бо, як пригадує Франц Францович, ті були удвічі, а то й тричі, чисельніші. Подейкували, що в таких родинах на обійстях квочка не могла ніяк курчат висидіти, бо дітлахи, візьми, та й забери з-під  неї яйця, аби трішки перекусити, бо голод, як відомо, не тітка рідна.

Та оказія з школяриком Францом трапилася на очах у всієї школи, на загальній «лінійці». Учителька німецької мови зняла з хлопчика хрестик і привселюдно жбурнула його геть.
— Я підняв його і, схлипуючи, розповів усе мамі вдома. А вона й каже: «Не плач, синочку, прийде час, і вона попросить вибачення і в Бога, і в тебе, і в людей усіх», — розповідає Франц Францович.
Скільки-то витекло води з тих пір у їхній сивій Хоморі — ніхто вже і ніколи не порахує, не скаже.
Якось у Різдвяну ніч, пізненької вечірньої години, діставався Франц Францович додому на автомобілі. Хурделиця, заметіль лютували не на жарт. Темно, хоч око вийми. Аж тут він ледь-ледь розгледів при самісінькій дорозі закоцюрблену від холоду та немилосердного вітру жіночу постать. Пригальмував.
— Чи не підвезете, добрий чоловіче, до Великої Березни? — почув до болю знайомий голос.
— А вам пощастило, бо якраз туди добираюся. Влаштовуйтеся, де вам краще, — добродушно запросив жінку до салону.
Вона сіла позаду водія. Глянувши у дзеркало, він упізнав у пасажирці  вчительку німецької мови. Слово за словом розговорилися про те, про се. Супутниця так не признала свого колишнього учня. А виходячи з автомобіля, промовила: «Уже й життя прожила. Самотня я. Оце з Богом  лягаю, з Ним спочиваю, з Ним встаю. Простіть мене, що, може, десь, колись завинила. А я помолюся за вас...».
Звісно, почувши таке одкровення від колись запеклої атеїстки, Франц Францович був шокований. Життя-буття,  всіх шліфує, міняє: кого на Олімп долі знесе, а кого у жорнах крушить, на дно дна кине. Але, щоб отак змінити душу, помисли людини, ніколи й на думку не спало б. Тут і пригадав пророцтво матері: мовляв, мине час, і молитиме твоя зобидчиця прощення і в Бога,  і в людей...
Не довго тішилася ненька своїми діточками. Занедужала та й полишила їх, відійшовши у світ інший. Старша Міля зосталася їм за матір. Далі ж пролягла дорога хлопчика у Славутський сиротинець.
— Аж чотири рази їсти  давали, спортом усі діти займалися. Там я вперше справжній футбольний м’яч побачив. Бо в селі важким, із грубої свинячої шкіри грали. Як поцілить у голову, гупне, мов барабан, — жартує Франц Францович.
А втім все одно скучав він за селом, рідними, друзями. Отож на літніх канікулах у колгосп поспішав, воду з бочки буряківницям розносити. Пригадує, сядуть ті у затінок, розкладуть полуденки: яйця, кисляк, сало варене, словом весь харч домашній, смачний. А ще сонце пекуче. Води вип’ють стільки, що, якби, в Хомору злити, та з берегів вийшла б на далекі округи.
Сьогодні Франц Францович — великий і шанований чоловік, а як керівник — ще більший, бо очолює найчисленнішу в їхньому краю об’єднану громаду. Це вам не жарти — чверть сотні сіл із містом Полонним — ось його держава, в якій проживає аж тридцять три з половиною тисячі людей. Щоб ото зараз описати зроблене-перероб-лене його командою — не вистачить кількох номерів «Подільських вістей». Про це ми, безсумнівно, згодом розповідатимемо у наступних газетних публікаціях. Все-таки про його основні перемоги не втримаємося і хоч кілька слів мовимо. Освоїла команда Ф. Ф. Скримського майже всі кошти, виділені державою і зароблені громадою. Благоустрій міста, сіл, ремонт доріг, об’єктів соцкультпобуту, придбання нової техніки, реформування комунальних підприємств міста Полонного... Словом, зроблено стільки, скільки не було за останніх тридцять літ у районі. Це точно!
Ядром стратегії і програми Ф. Ф. Скримського є реформування медицини, її якісні зміни. На форумі місцевого самоврядування він обрав саме цю галузь, бо вважає, що здоров’я — це той скарб, який не придбати ні за які інші цінності, гроші. Адже все без здоров’я — ніщо.
Ми обов’язково продовжимо розповідь про цього унікального, мудрого і людяного чоловіка. Користуючись нагодою, що Франц Францович народився саме першого січня, колектив нашої газети, читачем і передплатником якої многолітньо є наш герой, зичить йому насамперед ніколи не користуватися послугами людей у білих халатах. І хоча наш іменинник прекрасний дідусь, але дожити йому до більш почесного звання — прапрадідуся, будучи активним, життєрадісним, таким, як він є. І, звісно, саме таким побувати на одруженні та інших світлих подіях у своїх праправнуків. Ще журналісти «Подільських вістей» беруть на себе зобов’язання усі ті майбутні радісні події висвітлити в повному обсязі.
На фото автора: Ф. Ф. Скримський на відкритті ним ялинки в м. Полонному з ученицею третього класу НВК №2 Валерією Шкверун.